Коли дерева були високими: спогади про Крим до депортації

Це був суботній ранок першого шкільного тижня. Дівчинка прокинулася раніше за сестру й навшпиньки вийшла на кухню. На столі залишилися недопиті чашки кави та хліб із маслом. Вона зібрала цукор, випила вчорашній чай і зробила бутерброд.

Бабуся зазвичай уже готувала сніданок, але в будинку було незвично тихо. Дівчинка заглянула до спальні й почула шепіт: «Сево, мені зле. Поклич когось. Я помираю».

Обличчя бабусі було блідим, очі сльозилися. Серце дитини забилося. Вона вибігла босоніж у двір і почала стукати в сусідські ворота. Собаки гавкали, але ніхто не відчиняв. Мобільного зв’язку в Криму середини 90-х ще не було, тож сусід поїхав на велосипеді за два кілометри до автомата й викликав швидку.

Швидка приїхала лише за годину. Сусідки поливали бабусю водою, робили штучне дихання. Дівчинка з сестрою молилися в кутку. Бабуся опритомніла в лікарні — це був інфаркт.

Депортація та життя на чужині

Бабусю звали Кафіє на честь Феодосії. Їй було 18, коли в травні 1944 року радянські солдати наказали кримським татарам збиратися за 15 хвилин. Близько 200 тисяч людей депортували. У вагонах люди помирали від спраги, тіла викидали під час зупинок. Через ревматизм брати носили її на ковдрі.

На Уралі родина жила в бараку без вікон і дверей. Пізніше переїхали до Узбекистану. Понад десять років діяла комендантська година. Заборонялося згадувати Крим і море — навіть у піснях.

Бабуся згадувала довоєнну Феодосію: зелені пагорби, скелястий пляж, кораблі в порту. Прадід Мамбет мав цирульню, возив дітей на фаетоні. Після націоналізації грошей поменшало, а за кілька років він помер.

Повернення додому

Після хрущовської відлиги кримські татари могли приїжджати, але не жити в Криму. Щоліта бабуся приїжджала у відпустку. Назавжди повернулася вже з онуками — у 1994 році родина оселилася в аварійному будинку на 25 квадратних метрів.

Свій дім будували понад сім років. Бабуся померла незадовго до переїзду. Вона пішла на руках брата та сестри, певна, що онуки житимуть на батьківщині, яку в неї забрали. Мама досі каже: той вересневий день 1994-го подарував бабусі ще три роки життя.