Інтернаціоналізм у радянській версії часто ставав ширмою, за якою ховалася системна русифікація, що руйнувала національні культури під виглядом «дружби народів». Ця дихотомія, яскраво розкрита в класичній праці Івана Дзюби 1965 року, не зникла з розпадом СРСР — вона еволюціонувала, набуваючи нових форм у сучасній Україні та на окупованих територіях. Сьогодні, коли українська мова міцнішає в побуті та освіті, а на тимчасово окупованих землях російська влада примусово впроваджує свої стандарти, питання постає з новою гостротою: де закінчується справжня солідарність народів і починається культурне поглинання?
Історично інтернаціоналізм як ідея пролетарської єдності передбачав повагу до національних відмінностей і боротьбу з великодержавним шовінізмом, як неодноразово підкреслював Ленін. Натомість практика радянської влади, особливо після 1930-х, перетворилася на механізм асиміляції, де російська мова і культура домінували в освіті, медіа та адміністрації. У 2025–2026 роках ця динаміка продовжує жити в окупаційній політиці, де понад 572 тисячі українських дітей навчаються виключно за російськими програмами, а українська мова викреслена з обов’язкових предметів.
Справжній інтернаціоналізм, на відміну від русифікації, не вимагає відмови від власної ідентичності — він збагачує її через діалог культур. Україна, долаючи радянську спадщину, демонструє цей шлях: зростання вживання української мови до 68–70% у побуті, посилення державного статусу та культурна дерусифікація. Розуміння цієї різниці допомагає не лише зберегти спадщину, а й побудувати відкрите суспільство, де національне не суперечить глобальному.
Теорія інтернаціоналізму: від ленінських принципів до радянської практики
Інтернаціоналізм народився як ідея солідарності трудящих незалежно від національності, і в перші роки радянської влади він справді підкріплювався конкретними кроками. Політика коренізації 1920-х років, відома як українізація, передбачала впровадження української мови в школах, установах і пресі, щоб завоювати довіру місцевого населення. За офіційними даними, частка українських шкіл зросла до 80% у деяких регіонах, а видання книг українською стрімко збільшилося.
Але вже на початку 1930-х років ця політика зазнала краху. Сталінська ревізія національного питання перетворила інтернаціоналізм на гасло, яке виправдовувало централізацію та домінування російської культури. Ленінські застереження щодо «великоруського шовінізму» як головної небезпеки забулися, а натомість з’явилася концепція «єдиного радянського народу». Русифікація набула системного характеру: українську інтелігенцію репресували, школи переводили на російську, а в містах панувала двомовність, де українська відходила на другий план.
Механізм працював тонко. З одного боку — гучні заяви про рівність, з другого — практичні кроки: обов’язкове вивчення російської, переваги для російськомовних у кар’єрі, масова міграція росіян до промислових центрів України. До 1989 року частка етнічних українців, які вважали російську рідною, сягнула значних показників у містах — понад 20% у промислових регіонах. Це не було добровільним злиттям культур, а спрямованим процесом, який Дзюба точно назвав розривом між теорією і практикою.
Історичні корені русифікації: від імперії до СРСР
Русифікація не почалася з радянської влади — її корені сягають Російської імперії. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876-го прямо забороняли українську мову в друці, театрі та школах. Царська адміністрація свідомо витісняла українське з публічного простору, замінюючи топоніми, прізвища та культурні традиції на російські аналоги. Селяни ще зберігали мову, але міста, освіта та церква вже були зросійщені.
У радянський період процес прискорився. Після короткого періоду українізації 1930-ті принесли масові репресії: «розстріляне відродження» знищило тисячі діячів культури. Постанови 1958–1959 років офіційно дозволили перехід шкіл на російську, а 1970-ті додали фінансові стимули вчителям за викладання російською. До кінця 1980-х українські школи становили менше половини, а в Києві та Донбасі — мізерну частку. Медіа, кіно та література транслювали російський наратив, формуючи комплекс неповноцінності.
Цей досвід сформував покоління, де двомовність часто означала поступову втрату української ідентичності. Дзюба в своїй праці, написаній після арештів шістдесятників 1965 року, зібрав факти з офіційних джерел, показавши, як «інтернаціоналізм» на ділі служив імперським цілям. Його текст став маніфестом опору, бо доводив: русифікація суперечить не лише українським інтересам, а й самим принципам марксизму.
Механізми русифікації: як це працювало на практиці
Русифікація не була хаотичною — це була продумана система. По-перше, освіта: поступове скорочення українських класів, перехід підручників на російську, заборона викладання історії України в повному обсязі. По-друге, адміністративна сфера: документообіг, суди, армія — всюди перевага російській. По-третє, культура: обмеження тиражів українських книг, домінування російських фільмів і телепередач.
Міграційна політика посилювала ефект. Тисячі росіян переселяли в промислові центри, а українців відправляли на цілину чи в Сибір. У результаті в містах формувався російськомовний шар, який вважався «прогресивним». Додайте до цього пропаганду «братніх народів», де українське подавалося як провінційне, а російське — як універсальне.
У 2025–2026 роках подібні механізми діють на окупованих територіях. За даними Human Rights Watch та українських джерел, у 1980 школах навчається 572 тисячі дітей виключно російською. Українські підручники вилучають, вчителів примушують до співпраці під загрозою репресій. Це не абстракція — це щоденна реальність для тисяч сімей, де діти втрачають зв’язок з рідною культурою.
Книга Івана Дзюби як поворотний момент
Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» народилася в атмосфері репресій 1965 року. Дзюба, спираючись на ленінські тексти та партійні документи, розкрив лицемірство системи. Він показав, як формальна рівність перетворюється на фактичну перевагу російського елемента. Книга поширювалася в самвидаві, потрапила за кордон і стала одним із символів шістдесятницького руху.
Автор не закликав до сепаратизму — він вимагав повернення до справжніх принципів. Його аргументи залишалися актуальними десятиліттями: русифікація шкодить не лише українцям, а й самим росіянам, бо породжує шовінізм. Сьогодні, перечитуючи текст, відчуваєш, наскільки пророчими були його слова про розрив між словами і справами.
Пострадянська інерція та сучасна дерусифікація
Після 1991 року незалежна Україна повільно долала радянську спадщину. Закон про мову 2019 року став переломним: українська отримала пріоритет у сфері послуг, медіа та освіти. До 2025 року понад 93% бізнесу обслуговує клієнтів українською, а пошукові запити в Google українською зросли до 65% загалом по країні, з особливо стрімким підйомом на сході та півдні.
Повномасштабне вторгнення 2022 року прискорило процеси. Соціологічні дослідження 2025–2026 років фіксують: 68–70,5% українців спілкуються українською в побуті, рідною її вважають близько 78%. Школи перейшли на українську майже повністю, а культурні ініціативи — від дерусифікації топонімів до підтримки сучасного мистецтва — формують нову ідентичність.
На окупованих територіях ситуація протилежна. Стратегія Росії до 2036 року прямо передбачає, що 95% населення ідентифікуватиме себе як «русскіє». Це не просто слова — це заборона української мови в школах з 2025 року, вилучення книг і пропаганда вчителями. Контраст разючий: вільна Україна розквітає культурно, окупована — втрачає себе.
Порівняння: інтернаціоналізм проти русифікації
Щоб чітко бачити різницю, варто розглянути ключові аспекти в таблиці. Дані зібрано з історичних джерел, переписів та сучасних соціологічних досліджень.
| Аспект | Справжній інтернаціоналізм | Русифікація |
|---|---|---|
| Мета | Єдність народів через повагу до відмінностей | Поглинання менших культур у домінуючу |
| Мова | Підтримка всіх національних мов | Домінування російської, витіснення інших |
| Освіта | Мови національних меншин у школах | Перехід на російську, заборона української |
| Культура | Розвиток і обмін | Знищення пам’яті, пропаганда «єдиності» |
| Результат (дані 2025–2026) | Зростання української ідентичності в Україні | Примусова асиміляція на ТОТ (572 тис. дітей) |
Джерела даних: історичні документи радянського періоду та сучасні соціологічні опитування 2025–2026 років. Таблиця ілюструє, як один підхід збагачує, а другий — руйнує.
Практичні наслідки для сьогодення: як зберегти ідентичність
У реальному житті кожен з нас може протистояти русифікації свідомими виборами. Читайте українські книги, підтримуйте локальних митців, вимагайте української в сервісах — це не націоналізм, а природний захист. Після 2022 року мільйони українців відчули, як мова стає символом опору. У нашій практиці ми бачимо, як навіть у східних регіонах частка українських запитів у пошуку зросла вдвічі.
Справжній інтернаціоналізм сьогодні — це інтеграція в європейський простір без втрати коренів. Україна поєднує національне відродження з глобальними цінностями: освіта англійською як друга, культурні обміни, підтримка меншин. На окупованих землях опір триває через дистанційне навчання, підпільні бібліотеки та збереження традицій у родинах.
Коли дивишся на динаміку — від 46% українськомовних у побуті 2006 року до 68–70% у 2025-му — розумієш: процеси не зупинити. Але для цього потрібна постійна увага. Не дозволяйте пропаганді нав’язувати фальшиву дихотомію. Інтернаціоналізм і сильна національна ідентичність можуть і повинні йти пліч-о-пліч, збагачуючи один одного.
