Симон Петлюра, Голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман її військ, загинув 25 травня 1926 року від семи куль, випущених Самуїлом Шварцбардом на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Парижа. Вбивця, єврейський анархіст і поет, вигукував слова помсти за єврейські погроми часів Української революції, але історичні документи й архівні свідчення відкривають складнішу картину: можливий радянський слід через ДПУ, політичні інтриги еміграції та глибокі рани громадянської війни. Ця смерть не просто обірвала життя 47-річного лідера — вона стала символом трагедії української незалежності, яка боролася за існування в оточенні ворогів.
Петлюра впав на тротуар після першого пострілу в праве плече, а нападник продовжував стріляти в лежачого. Смертельною стала п’ята куля, що пробила легені й серце. Через двадцять хвилин, не приходячи до тями, отаман помер у шпиталі на вулиці Сен-Жермен. Шварцбард не тікав — він спокійно віддав револьвер поліції й заявив, що вбив «великого вбивцю». Французький суд присяжних 1927 року виправдав його, перетворивши процес на дискусію про погроми, а не про вбивство. Ця історія досі хвилює: чи була помста щирою, чи то інструмент Москви, щоб усунути небезпечного конкурента?
Сьогодні, у 2026 році, коли Україна знову відстоює свою свободу, деталі смерті Петлюри допомагають зрозуміти, як особисті трагедії переплітаються з великою історією. Від наказів отамана проти погромів до емігрантських інтриг — все це формує повну картину, якої бракує поверхневим розповідям.
Хто такий Симон Петлюра: від полтавського вчителя до символу боротьби
Симон Васильович Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року в Полтаві в родині міщан. Юність пройшла в духовній семінарії, звідки його виключили за революційні погляди. Він став журналістом, учителем, кооператором, а згодом — одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Революція 1917-го підняла його на вершину: військовий міністр, потім Голова Директорії УНР у 1919 році. Під його керівництвом українська армія вела запеклі бої проти більшовиків, денікінців і поляків.
Петлюра не був ідеальним полководцем, але його енергія й наполегливість тримали республіку на ногах у хаосі. Він підписував угоди з Польщею, намагався створити регулярну армію з повстанських загонів. Однак саме ці загони, часто недисципліновані, стали джерелом найгірших трагедій. Отаман жив скромно навіть у владі — без розкоші, з постійними переїздами й зміною імен для безпеки. У еміграції він редагував газети, писав мемуари, мріяв про повернення.
Його постать завжди викликала суперечки: для одних — герой-націоналіст, для інших — уособлення хаосу. Але одне незаперечне: Петлюра уособлював прагнення України до незалежності в той час, коли світ ділився на червоних і білих.
Українська революція та болюча тінь єврейських погромів
Роки 1918–1921 стали для України пеклом: громадянська війна, голод, епідемії. На цьому тлі спалахували єврейські погроми — жахливі спалахи насильства, жертвами яких стали десятки тисяч людей. За різними оцінками істориків, загинуло від 50 до 100 тисяч євреїв. Петлюрівські частини брали участь у багатьох інцидентах, особливо в Проскурові 1919 року, де загинули сотні.
Але Петлюра особисто засуджував погроми. Він видавав накази: «Всіх, хто підбурюватиме на погроми, викидати з війська як зрадників». У серпні 1919-го наказ по армії вимагав карати винних військовим судом. Деякі погромники були розстріляні за його розпорядженням — документи фіксують десятки таких випадків. Отаман навіть звертався до єврейських організацій, обіцяючи захист. Він підтримував ідею єврейської автономії й навіть бачив у майбутній Україні місце для незалежного Ізраїлю.
Чому ж погроми не припинилися? Армія була розпорошеною, багато загонів діяли автономно, а дисципліна хромала. Петлюра казав: «Не ссорьте мене з моєю армією», коли просили жорсткіше втрутитися. Це не виправдання, а гірка реальність лідера, який тримав фронт, але не міг контролювати кожен кулак. Погроми використовували всі сторони — червоні, білі, зелені, — але саме петлюрівці часто ставали мішенню пропаганди.
Еміграція в Парижі: життя під чужим іменем
Після поразки УНР Петлюра втік до Польщі, потім до Австрії, Швейцарії й нарешті оселився в Парижі 1924 року. Він жив під вигаданими прізвищами, змінював зовнішність — вуса, окуляри, — бо знав: вороги не дрімають. У французькій столиці він редагував «Тризуб», збирав емігрантів, планував нові кампанії. Париж здавався безпечним — культурним, демократичним, далеким від радянських репресій.
Але тиск не зникав. Петлюра зустрічався з союзниками, листувався з Пілсудським. За 11 днів до смерті в Польщі стався переворот, який міг відновити українсько-польський союз проти Москви. Це лякало Кремль. Отаман обідав у простому ресторані Bouillon Chartier, ходив на прогулянки, дивився книжки біля ятки — звичайне життя вигнанця, яке раптом обірвалося.
Той фатальний день: хронологія останніх хвилин
25 травня 1926 року, близько 14:00, Петлюра вийшов з ресторану після обіду. Сонячний весняний день у Латинському кварталі — студенти, книголюби, кафе. Він зупинився біля книжкового кіоску на розі Расін і Сен-Мішель, розглядав видання. О 14:12–14:15 до нього підійшов чоловік у світлому пальті.
Шварцбард звернувся українською, щоб роздивитися обличчя, впізнав по фото з енциклопедії. Вигукнув: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!» — і випустив сім куль. Перша влучила в праве плече, Петлюра впав. Нападник стріляв далі в лежачого. П’ята куля пробила груди, легені й серце. Дві кулі вдарилися в бруківку, восьма не вистрелила через осічку. Петлюра встиг лише скрикнути щось на кшталт «Боже мій, хватить!», за деякими свідченнями.
Перехожі затримали Шварцбарда. Його відвезли в поліцію, а пораненого отамана — до шпиталю Шаріте (або на Сен-Жермен). О 14:40 він помер. Париж здригнувся від новини: лідер української еміграції вбитий серед білого дня.
Самуїл Шварцбард: поет, анархіст і загадковий месник
Шварцбард народився 1886 року в Бессарабії, воював у Французькому іноземному легіоні, писав вірші ідиш. Він стверджував, що втратив родичів у погромах і діяв самотужки. Купив револьвер, носив фото Петлюри. Однак архіви свідчать про зустрічі з агентом ДПУ Михайлом Володіним, дзвінок за годину до вбивства. Захист на суді ігнорував ці факти, фокусуючись на емоціях.
Він не ховався — гордо зізнався. Для одних — герой, для інших — знаряддя Москви, яка боялася відродження УНР після перевороту Пілсудського.
Судовий процес 1927 року: коли справедливість перевернули догори дригом
Процес у Парижі став світовою сенсацією. Захист очолив Анрі Торрес — адвокат із лівими симпатіями. Він представив Петлюру як головного винуватця погромів, викликав свідків жахів 1919-го. Інтелектуали — Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Марк Шагал — підтримали Шварцбарда. Обвинувачення доводило: Петлюра видавав антипогромні накази, карав винних, не був антисемітом.
Присяжні (8 проти 4) виправдали вбивцю за 40 хвилин. Він вийшов на свободу героєм. Українська еміграція була шокована: «Чисту людину зробили погромником, а вбивцю — героєм», — записав Сергій Єфремов у щоденнику.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 1919, серпень | Наказ Петлюри проти погромів | Вимога карати винних як зрадників |
| 25 травня 1926 | Вбивство в Парижі | 7 пострілів, смерть через 20 хв. |
| 18 жовтня 1927 | Вирок суду | Шварцбарда виправдано |
| 30 травня 1926 | Похорон | Монпарнас, Париж |
Джерела даних: Український інститут національної пам’яті та архівні матеріали судового процесу.
Ця таблиця показує, як швидка смерть контрастувала з довгою дискусією про відповідальність.
Спадщина, що живе: чому ми пам’ятаємо цю смерть сьогодні
Петлюру поховали на Монпарнасі. Його ім’я стало символом для мільйонів українців у діаспорі. Сьогодні, коли Україна воює за свободу, його історія нагадує: незалежність вимагає жертв, але й правди. Погроми — чорна сторінка, яку не варто замовчувати, але й не варто спрощувати до одного імені.
Шварцбард помер 1938-го в Південній Африці. Деякі джерела називають його героєм в Ізраїлі, інші — радянським знаряддям. Суперечки тривають, бо правда завжди багатогранна. Петлюра загинув, але його ідея — жива. Вона пульсує в кожному, хто вірить у вільну Україну.
Ця історія вчить: у вихорі політики особисті трагедії стають частиною великого наративу. І поки ми розбираємо кожен постріл, кожен наказ, кожен вирок, ми краще розуміємо себе й свій шлях.
Leave a Reply