Віктор Кузьмич Кузьменко народився 3 квітня 1942 року в Малинському районі Житомирської області. Його життя розгорнулося як складна мелодія, де технічна точність інженера-хіміка переплітається з чутливістю до народних традицій і тихою, але незламною силою духу. Він став опорою для сім’ї, де дружина Ольга Михайлівна дарувала музику та фольклор, а син Андрій — відомий як Кузьма Скрябін — подарував Україні голос цілого покоління. Сьогодні, у 84 роки, Віктор Кузьмич продовжує ліпити глиняні дзвіночки та ангелики в Брюховичах під Львовом, перетворюючи біль втрат на дзвінкі нагадування про любов і пам’ять.
Його історія розкриває, як людина радянської епохи, загартована повоєнним дитинством і хімічною промисловістю, знайшла в кераміці не просто хобі, а спосіб зберегти родинну теплоту. Разом з Ольгою вони створили майстерню, де точні пропорції глини зустрічалися з ніжними візерунками та нотками. Після трагічної загибелі сина у 2015 році та смерті дружини у вересні 2023 року Віктор Кузьмич не зламався. Він продовжує справу сам, з девізом «менше слів — більше діла», і надихає тих, хто шукає сенс після найважчих випробувань.
Ця біографія — не просто перелік дат. Це приклад того, як технічний розум і художня душа можуть створити спадок, що лунає і в піснях сина, і в речах, народжених власними руками. Віктор Кузьмич Кузьменко показує: навіть коли світ здається порожнім, глина під пальцями може стати мостом між минулим і майбутнім.
Дитинство та формування стійкого характеру в повоєнні роки
Дитинство Віктора Кузьмича припало на важкі повоєнні часи. Сім’я жила в Малині, де ліси, поля та люди з сильним духом формували практичний погляд на життя. Після 1945 року родина перебралася до родичів на Львівщину. Цей переїзд став школою адаптації: нові люди, нові обрії, але незмінна вимога до дисципліни та відповідальності. Батьки прищеплювали синові повагу до праці та чесності — якості, що пізніше стали фундаментом і його професійного шляху, і виховання сина.
Навколо панувала атмосфера відновлення. Діти вчилися виживати в умовах обмежених ресурсів, цінувати прості радощі та триматися разом. Віктор Кузьмич зростав спостережливим і наполегливим. Ці риси допомогли йому пізніше не просто працювати на хімічних підприємствах, а й знайти гармонію між точністю лабораторії та творчістю майстерні. Повоєнне покоління часто не мало права на слабкість — і він виніс цю стійкість через десятиліття.
Професійний шлях інженера-хіміка: точність як основа життя
Після школи Віктор Кузьмич обрав спеціальність інженера-хіміка. Це була професія, що давала стабільність у радянській системі, де хімічна промисловість розвивалася стрімко. Він присвятив трудові роки підприємствам, де кожна зміна вимагала концентрації, знання технологічних процесів і пильного контролю за безпекою. Довгі години біля апаратів, складні реакції, необхідність дотримуватися точних параметрів — усе це загартовувало характер.
Цікаво, що інженерний досвід безпосередньо вплинув на пізнішу творчість. Ті самі принципи точності пропорцій, контролю температури та уникнення дефектів він переніс у роботу з глиною. Замішування маси без тріщин, правильний випал для міцності та дзвінкості — це майже лабораторна робота. Багато хто з його покоління знаходив у хобі продовження професійних навичок, але в Віктора Кузьмича це стало справжнім мистецтвом.
У 1978 році за високі показники у виробництві сім’я отримала путівку до Болгарії, на курорт Золоті Піски. Там вони навіть зустріли Никиту Михалкова, а маленький Андрій заробив перші гроші, збираючи тенісні м’ячі. Такі моменти показували: за суворими змінами ховалися сімейні радощі та гордість за чесну працю.
Сімейне щастя: зустріч з Ольгою та народження Андрія
Зустріч з Ольгою Михайлівною стала справжнім подарунком долі. Вона походила з Самбірського району, закінчила Дрогобицький педагогічний інститут, викладала музику та захоплювалася етнографією — їздила селами з магнітофоном, записувала народні пісні, приказки, пізніше керувала дитячими колективами. Їхні характери доповнювали один одного: технічний, системний Віктор і чутлива, творча Ольга.
Коли Віктор пішов в армію, вони домовилися писати один одному щодня. «Писало серце, любов писала», — згадував він пізніше. Після одруження прожили разом 57 щасливих років. У 1968-му в Самборі народився єдиний син Андрій. Ольга мріяла про доньку, але після важких пологів Віктор не наполягав. «17 серпня мені відкривається вікно і кричить знайома: «Вітя, у тебе син». У мене крила виросли», — ділився він в інтерв’ю.
Сім’я часто переїжджала: Новояворівськ, періоди в Києві, літо з бабусею Марією Григорівною в Новому Роздолі. Андрій ріс у домі, де звучала музика, панувала любов до народних традицій і приклад чесної праці. Батьки не тиснули на сина, але показували, як важливо бути собою. Коли Андрій обрав шлях музиканта, батько підтримав — навіть коли той захопився роком і панком. Тиха, але міцна опора батька допомогла синові стати голосом покоління.
Творча віддушина: народження майстерні глиняних дзвіночків та ангеликів
На початку 1990-х, після поїздки до Вільнюса, де подружжя побачило керамічні вироби, вони вирішили спробувати власні сили. Так народилася сімейна майстерня. Віктор відповідав за технічну частину: замішування глини, формування, очищення, випал. Ольга — за розпис: ніжні візерунки, теплі кольори, іноді нотки чи присвяти. Виходили дзвіночки, що лунали ніжно, і ангелики, які ніби оберігали дім.
Процес вимагав терпіння та точності. Глина «дозрівала», вироби сушилися, проходили перший випал, розписувалися, а потім — другий випал для міцності та голосу. Кожен предмет ніс частинку душі родини. У 1990-ті це стало не лише хобі, а й способом заробітку та збереження української душі в часи змін.
Після загибелі сина у 2015 році дзвіночки та ангелики стали ще важливішими — пам’яттю, що матеріалізувалася в руках. Вони продовжували створювати їх разом, як розмову з Андрієм. Майстерня перетворилася на місце, де біль перетворювався на красу.
Випробування долею: втрата сина та дружини
2 лютого 2015 року автомобільна аварія забрала Андрія. Автівка зіткнулася з молоковозом, тіло затисло, рятувальники працювали кілька годин. Смерть настала на місці від травм. Для батьків це стало найважчим ударом. Вони разом ходили на могилу в Брюховичах, говорили з сином, як з живим. Ольга написала три книги спогадів: «Моя дорога птаха», «Гурт «Скрябін» та друзі по сцені», «Колискова Андрійка».
У вересні 2023 року після важкої хвороби (інсульт, понад пів року в лікарні) пішла Ольга. Їй було 76. Віктор був поруч до останнього. «Стан такий — була розгубленість. Я звик завжди, що вони зі мною… Ми були дуже дружньою сім’єю. Ми з Ольгою Михайлівною прожили 57 щасливих років і 47 з Андрійком. Я не знав, я до завтра проживу. Тому крах», — зізнавався він у інтерв’ю «Сніданку з 1+1».
Втрати прийшли одна за одною, але він обрав не здаватися. «Кузьміч, ти повинен, ти можеш, ти зробиш» — ці слова стали внутрішнім наказом. Життя тепер тримається на вольовому зусиллі.
Сила духу: продовження справи та життя сьогодні
Після смерті дружини Віктор Кузьмич вирішив продовжувати сімейну справу сам. «Мамині дзвіночки» — так він називає їх. Тепер уся робота на ньому: і технічна, і художня. Він робить це з великою любов’ю, задоволенням і бажанням. Глина допомагає триматися, дає сенс і мотивує йти далі.
Сьогодні Віктор Кузьмич живе один у будинку в Брюховичах — місці, наповненому спогадами про сина. Часто ходить на кладовище, розмовляє з близькими «як до живих». Підтримує зв’язок з онукою Марією-Барбарою, яка живе в Києві. У січні 2026 року його відвідав комік Юрій Ткач: оглянули дім, де відпочивав Кузьма, поїхали на могилу. Віктор підписав дзвіночок з назвою «Люди як кораблі» — символічний жест, що нагадує про плин життя.
Його день — робота в майстерні, прогулянки, розмови з пам’яттю. Зовні спокійний чоловік з мудрими очима. Він не шукав слави, але став частиною культурної мозаїки України. Син надихнув покоління на чесність і любов до країни. Глиняні дзвіночки — внесок у народне мистецтво, де точність інженера зустрілася з теплом душі.
Хронологія життя Віктора Кузьмича Кузьменка
| Рік | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 1942 | Народження в Малинському районі Житомирської області | Початок шляху в повоєнному світі, формування характеру |
| 1960-ті | Служба в армії, щоденне листування з Ольгою | Зародження глибокої любові та відданості |
| 1968 | Народження сина Андрія (Кузьми Скрябіна) в Самборі | Нова сторінка сімейного щастя та відповідальності |
| 1978 | Нагорода — путівка до Болгарії за виробничі успіхи | Визнання праці та сімейні спогади на все життя |
| Початок 1990-х | Створення сімейної майстерні глиняних дзвіночків та ангеликів | Поєднання інженерної точності з художньою творчістю |
| 2015 | Трагічна загибель сина Андрія в автокатастрофі | Найважче випробування, яке не зламало родину |
| 2023 | Смерть дружини Ольги після важкої хвороби | Новий етап самотності та продовження справи |
| 2024–2026 | Інтерв’ю, продовження майстерні, візит Юрія Ткача | Публічне свідчення стійкості та натхнення для інших |
Інформація базується на матеріалах сайту ienergo.com.ua та інтерв’ю, опублікованих на телеканалі 1+1.
Етапи створення глиняного дзвіночка за методом Віктора Кузьмича
Процес, який Віктор Кузьмич досконало опанував, поєднує інженерну точність і художню інтуїцію. Кожен етап вимагає уваги та любові:
- Підготовка глини: масу замішують до пластичного стану без тріщин — як у лабораторії, де пропорції вирішують усе.
- Формування: вручну ліплять дзвіночки та фігурки, вкладаючи в кожен рух частинку душі.
- Сушіння та перший випал: контроль температури забезпечує міцність і майбутній дзвін.
- Розпис: раніше Ольга додавала візерунки та нотки, тепер Віктор обирає простіші, але не менш щирі мотиви.
- Другий випал і перевірка: виріб повинен чисто звучати і радувати око.
Після списку цих кроків стає зрозуміло, чому майстерня стала для нього віддушиною. Глина — матеріал, який можна формувати, обпалювати і перетворювати на щось вічне. Так само, як життя загартовує людину, але залишає можливість звучати.
Віктор Кузьмич Кузьменко не прагнув бути в центрі уваги. Він просто жив — працював, любив, творив і тримався. Його дзвіночки лунають у домах людей, а пісні сина — в серцях мільйонів. Разом вони нагадують: навіть після найглибших втрат можна знайти сили продовжувати. Глина під його руками і сьогодні оживає, ніби шепоче: життя триває, і в ньому завжди є місце для краси, пам’яті та тихої, але потужної надії.
