Віктор Кузьмич Кузьменко — інженер, майстер глиняних дзвіночків та батько легенди

Віктор Кузьмич Кузьменко народився 3 квітня 1942 року в Малинському районі Житомирської області. Його життя розгорнулося як складна мелодія, де технічна точність інженера-хіміка переплітається з чутливістю до народних традицій і тихою, але незламною силою духу. Він став опорою для сім’ї, де дружина Ольга Михайлівна дарувала музику та фольклор, а син Андрій — відомий як Кузьма Скрябін — подарував Україні голос цілого покоління. Сьогодні, у 84 роки, Віктор Кузьмич продовжує ліпити глиняні дзвіночки та ангелики в Брюховичах під Львовом, перетворюючи біль втрат на дзвінкі нагадування про любов і пам’ять.

Його історія розкриває, як людина радянської епохи, загартована повоєнним дитинством і хімічною промисловістю, знайшла в кераміці не просто хобі, а спосіб зберегти родинну теплоту. Разом з Ольгою вони створили майстерню, де точні пропорції глини зустрічалися з ніжними візерунками та нотками. Після трагічної загибелі сина у 2015 році та смерті дружини у вересні 2023 року Віктор Кузьмич не зламався. Він продовжує справу сам, з девізом «менше слів — більше діла», і надихає тих, хто шукає сенс після найважчих випробувань.

Ця біографія — не просто перелік дат. Це приклад того, як технічний розум і художня душа можуть створити спадок, що лунає і в піснях сина, і в речах, народжених власними руками. Віктор Кузьмич Кузьменко показує: навіть коли світ здається порожнім, глина під пальцями може стати мостом між минулим і майбутнім.

Дитинство та формування стійкого характеру в повоєнні роки

Дитинство Віктора Кузьмича припало на важкі повоєнні часи. Сім’я жила в Малині, де ліси, поля та люди з сильним духом формували практичний погляд на життя. Після 1945 року родина перебралася до родичів на Львівщину. Цей переїзд став школою адаптації: нові люди, нові обрії, але незмінна вимога до дисципліни та відповідальності. Батьки прищеплювали синові повагу до праці та чесності — якості, що пізніше стали фундаментом і його професійного шляху, і виховання сина.

Навколо панувала атмосфера відновлення. Діти вчилися виживати в умовах обмежених ресурсів, цінувати прості радощі та триматися разом. Віктор Кузьмич зростав спостережливим і наполегливим. Ці риси допомогли йому пізніше не просто працювати на хімічних підприємствах, а й знайти гармонію між точністю лабораторії та творчістю майстерні. Повоєнне покоління часто не мало права на слабкість — і він виніс цю стійкість через десятиліття.

Професійний шлях інженера-хіміка: точність як основа життя

Після школи Віктор Кузьмич обрав спеціальність інженера-хіміка. Це була професія, що давала стабільність у радянській системі, де хімічна промисловість розвивалася стрімко. Він присвятив трудові роки підприємствам, де кожна зміна вимагала концентрації, знання технологічних процесів і пильного контролю за безпекою. Довгі години біля апаратів, складні реакції, необхідність дотримуватися точних параметрів — усе це загартовувало характер.

Цікаво, що інженерний досвід безпосередньо вплинув на пізнішу творчість. Ті самі принципи точності пропорцій, контролю температури та уникнення дефектів він переніс у роботу з глиною. Замішування маси без тріщин, правильний випал для міцності та дзвінкості — це майже лабораторна робота. Багато хто з його покоління знаходив у хобі продовження професійних навичок, але в Віктора Кузьмича це стало справжнім мистецтвом.

У 1978 році за високі показники у виробництві сім’я отримала путівку до Болгарії, на курорт Золоті Піски. Там вони навіть зустріли Никиту Михалкова, а маленький Андрій заробив перші гроші, збираючи тенісні м’ячі. Такі моменти показували: за суворими змінами ховалися сімейні радощі та гордість за чесну працю.

Сімейне щастя: зустріч з Ольгою та народження Андрія

Зустріч з Ольгою Михайлівною стала справжнім подарунком долі. Вона походила з Самбірського району, закінчила Дрогобицький педагогічний інститут, викладала музику та захоплювалася етнографією — їздила селами з магнітофоном, записувала народні пісні, приказки, пізніше керувала дитячими колективами. Їхні характери доповнювали один одного: технічний, системний Віктор і чутлива, творча Ольга.

Коли Віктор пішов в армію, вони домовилися писати один одному щодня. «Писало серце, любов писала», — згадував він пізніше. Після одруження прожили разом 57 щасливих років. У 1968-му в Самборі народився єдиний син Андрій. Ольга мріяла про доньку, але після важких пологів Віктор не наполягав. «17 серпня мені відкривається вікно і кричить знайома: «Вітя, у тебе син». У мене крила виросли», — ділився він в інтерв’ю.

Сім’я часто переїжджала: Новояворівськ, періоди в Києві, літо з бабусею Марією Григорівною в Новому Роздолі. Андрій ріс у домі, де звучала музика, панувала любов до народних традицій і приклад чесної праці. Батьки не тиснули на сина, але показували, як важливо бути собою. Коли Андрій обрав шлях музиканта, батько підтримав — навіть коли той захопився роком і панком. Тиха, але міцна опора батька допомогла синові стати голосом покоління.

Творча віддушина: народження майстерні глиняних дзвіночків та ангеликів

На початку 1990-х, після поїздки до Вільнюса, де подружжя побачило керамічні вироби, вони вирішили спробувати власні сили. Так народилася сімейна майстерня. Віктор відповідав за технічну частину: замішування глини, формування, очищення, випал. Ольга — за розпис: ніжні візерунки, теплі кольори, іноді нотки чи присвяти. Виходили дзвіночки, що лунали ніжно, і ангелики, які ніби оберігали дім.

Процес вимагав терпіння та точності. Глина «дозрівала», вироби сушилися, проходили перший випал, розписувалися, а потім — другий випал для міцності та голосу. Кожен предмет ніс частинку душі родини. У 1990-ті це стало не лише хобі, а й способом заробітку та збереження української душі в часи змін.

Після загибелі сина у 2015 році дзвіночки та ангелики стали ще важливішими — пам’яттю, що матеріалізувалася в руках. Вони продовжували створювати їх разом, як розмову з Андрієм. Майстерня перетворилася на місце, де біль перетворювався на красу.

Випробування долею: втрата сина та дружини

2 лютого 2015 року автомобільна аварія забрала Андрія. Автівка зіткнулася з молоковозом, тіло затисло, рятувальники працювали кілька годин. Смерть настала на місці від травм. Для батьків це стало найважчим ударом. Вони разом ходили на могилу в Брюховичах, говорили з сином, як з живим. Ольга написала три книги спогадів: «Моя дорога птаха», «Гурт «Скрябін» та друзі по сцені», «Колискова Андрійка».

У вересні 2023 року після важкої хвороби (інсульт, понад пів року в лікарні) пішла Ольга. Їй було 76. Віктор був поруч до останнього. «Стан такий — була розгубленість. Я звик завжди, що вони зі мною… Ми були дуже дружньою сім’єю. Ми з Ольгою Михайлівною прожили 57 щасливих років і 47 з Андрійком. Я не знав, я до завтра проживу. Тому крах», — зізнавався він у інтерв’ю «Сніданку з 1+1».

Втрати прийшли одна за одною, але він обрав не здаватися. «Кузьміч, ти повинен, ти можеш, ти зробиш» — ці слова стали внутрішнім наказом. Життя тепер тримається на вольовому зусиллі.

Сила духу: продовження справи та життя сьогодні

Після смерті дружини Віктор Кузьмич вирішив продовжувати сімейну справу сам. «Мамині дзвіночки» — так він називає їх. Тепер уся робота на ньому: і технічна, і художня. Він робить це з великою любов’ю, задоволенням і бажанням. Глина допомагає триматися, дає сенс і мотивує йти далі.

Сьогодні Віктор Кузьмич живе один у будинку в Брюховичах — місці, наповненому спогадами про сина. Часто ходить на кладовище, розмовляє з близькими «як до живих». Підтримує зв’язок з онукою Марією-Барбарою, яка живе в Києві. У січні 2026 року його відвідав комік Юрій Ткач: оглянули дім, де відпочивав Кузьма, поїхали на могилу. Віктор підписав дзвіночок з назвою «Люди як кораблі» — символічний жест, що нагадує про плин життя.

Його день — робота в майстерні, прогулянки, розмови з пам’яттю. Зовні спокійний чоловік з мудрими очима. Він не шукав слави, але став частиною культурної мозаїки України. Син надихнув покоління на чесність і любов до країни. Глиняні дзвіночки — внесок у народне мистецтво, де точність інженера зустрілася з теплом душі.

Хронологія життя Віктора Кузьмича Кузьменка

РікПодіяЗначення
1942Народження в Малинському районі Житомирської областіПочаток шляху в повоєнному світі, формування характеру
1960-тіСлужба в армії, щоденне листування з ОльгоюЗародження глибокої любові та відданості
1968Народження сина Андрія (Кузьми Скрябіна) в СамборіНова сторінка сімейного щастя та відповідальності
1978Нагорода — путівка до Болгарії за виробничі успіхиВизнання праці та сімейні спогади на все життя
Початок 1990-хСтворення сімейної майстерні глиняних дзвіночків та ангеликівПоєднання інженерної точності з художньою творчістю
2015Трагічна загибель сина Андрія в автокатастрофіНайважче випробування, яке не зламало родину
2023Смерть дружини Ольги після важкої хворобиНовий етап самотності та продовження справи
2024–2026Інтерв’ю, продовження майстерні, візит Юрія ТкачаПублічне свідчення стійкості та натхнення для інших

Інформація базується на матеріалах сайту ienergo.com.ua та інтерв’ю, опублікованих на телеканалі 1+1.

Етапи створення глиняного дзвіночка за методом Віктора Кузьмича

Процес, який Віктор Кузьмич досконало опанував, поєднує інженерну точність і художню інтуїцію. Кожен етап вимагає уваги та любові:

  • Підготовка глини: масу замішують до пластичного стану без тріщин — як у лабораторії, де пропорції вирішують усе.
  • Формування: вручну ліплять дзвіночки та фігурки, вкладаючи в кожен рух частинку душі.
  • Сушіння та перший випал: контроль температури забезпечує міцність і майбутній дзвін.
  • Розпис: раніше Ольга додавала візерунки та нотки, тепер Віктор обирає простіші, але не менш щирі мотиви.
  • Другий випал і перевірка: виріб повинен чисто звучати і радувати око.

Після списку цих кроків стає зрозуміло, чому майстерня стала для нього віддушиною. Глина — матеріал, який можна формувати, обпалювати і перетворювати на щось вічне. Так само, як життя загартовує людину, але залишає можливість звучати.

Віктор Кузьмич Кузьменко не прагнув бути в центрі уваги. Він просто жив — працював, любив, творив і тримався. Його дзвіночки лунають у домах людей, а пісні сина — в серцях мільйонів. Разом вони нагадують: навіть після найглибших втрат можна знайти сили продовжувати. Глина під його руками і сьогодні оживає, ніби шепоче: життя триває, і в ньому завжди є місце для краси, пам’яті та тихої, але потужної надії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *