В Україні майже немає населеного пункту, який не зазнав втрат у російсько-українській війні. Родини загиблих і суспільство прагнуть увіковічнити пам’ять про полеглих. Так виникають Алеї Героїв та стихійні меморіали.
Держава часто уникає теми меморалізації, а родини переживають особистий біль. Суспільство вимагає гідного вшанування, але реальність складніша.
Приклад у Деснянському районі
Деснянська РДА Києва облаштувала Алею Героїв. Спершу планували металеві таблиці на бетонних стовпах, потім — чорно-білі фото на склі. Реалізація не відповідала рендеру. Бетонні конструкції важко демонтувати, а планування простору, обмежені території та вшанування зниклих безвісти викликають суперечки.
Експерти радять розглядати Алеї Героїв як тимчасові. Після війни на їхньому місці має з’явитися загальний пам’ятник без конкретних імен. Це дозволить зберегти тяглість історії української армії, оцифрувати особисті історії та уникнути перевантаження площ.
Держава має стати ментором у військовій меморіалістиці. Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» визначає повноваження Українського інституту національної пам’яті та центрального органу з питань ветеранів. Однак чіткої державної політики у сфері військової пам’яті досі немає.
Без системного підходу, архітектурних конкурсів і методичних рекомендацій ризик повторення радянських зразків меморіалів зростає. Вшанування пам’яті потребує продуманих і поступових рішень.
