Повномасштабна війна в Україні відкрила нове розуміння Другої світової. Ветерани пережили не тріумф, а біль. Вони рідко говорили про “перемогу”.
Щодня лунать постріли на фронті. Міста руйнуються. Сім’ї чекають рідних з передової чи полону. Дехто чекає марно. Війна — це трагедія, а не паради з салютами.
У 90-х роках героїчний міф про війну перейшов від радянських часів. Сьогодні в Україні це день тиші, пам’яті та особистих історій.
Шлях діда Михайла Рогачука
Михайло Рогачук народився 1919 року. У 1939-му, після окупації Галичини СРСР, його мобілізували до Червоної армії. Відправили на Далекий Схід, у Владивосток.
У 1941-му перекинули під Сталінград. Він командував третім стрілецьким взводом 2-го батальйону 243-го стрілецького полку Московського ополчення. Далі — Курська дуга.
Там дід потрапив у полон на кілька годин. Німці вдарили його прикладом по плечу. Рана боліла все життя. Свої відбили його назад.
Потім взвод рушили до Балтії. Війна для Рогачука скінчилася. Він повернувся в село Ланівці на Тернопільщині.
Сімейна доля після війни
Дід одружився з Марією. Та через три місяці НКВС заарештувало 23-річну наречену. Звинуватили у зв’язках з ОУН-УПА. Відправили в Сибір.
У 1955-му, після “відлиги”, бабуся повернулася. Дід чекав на пероні. Вони возз’єдналися попри розлуку. Вона — “бандерівка”. Він — червоноармієць. Любов перемогла ідеологію.
У селі бабусю гнобили за репутацію. Діда шанували як ветерана. Та вдома — українська мова, молитви, повага до людей. Без прапорів чи героїчних криків.
Рогачук мало говорив про війну. Для нього це був кошмар, а не гордість.
Сьогоднішня війна Росії проти України підсилює цей урок. Пам’ять про Другу світову — не культ перемоги. Це відповідальність і чесність перед минулим.
Росія не вилікувалася від імперіалізму. Виховує дітей на пропаганді агресії як героїзму. Це загроза Європі.
Україна 12 років переосмислює війну. Після перемоги об’єднає не салют, а обійми рідних і пам’ять героїв.
Українці знають ціну війни. Дідусь-ветеран знав теж. Тому не святкував.
Дарина Рогачук
Leave a Reply