Прийнято вважати, що Україну та Польщу розділяє пам’ять про Українську повстанську армію. Насправді це не зовсім так. Наші країни дедалі частіше розділяє не пам’ять про реальну УПА, а політичний образ, сформований у польському суспільстві протягом останніх двох десятиліть.
Цей образ лише частково спирається на історичні події. Значною мірою він є продуктом політичних потреб, інформаційних кампаній та комуністичної спадщини. Деякі польські політики оголошують його таким, що не підлягає дискусіям, і намагаються закріпити політичними рішеннями.
Як змінювався образ УПА
Ще тридцять років тому нинішні уявлення про УПА не були домінуючими в Польщі. Для більшості поляків УПА взагалі не була важливою частиною історичної пам’яті. Безпосередній досвід конфлікту мали лише середовища з колишніх східних воєводств Другої Речі Посполитої. Для решти уявлення формувалися через комуністичну пропаганду 1960–1980-х років, яка зображувала визвольний рух виключно як злочинний та антипольський.
Занепад комунізму наприкінці 1980-х почав руйнувати цей образ. Тоді стало можливим зближення польської та української антикомуністичної опозиції. Для діячів «Солідарності» та Народного Руху України важливішим за суперечки про минуле було усвідомлення спільного противника — радянської імперії. У 1990-х співпраця переросла у стратегічне партнерство між незалежними Польщею та Україною. Це спростовує тезу, що пам’ять про УПА прирікає народи на конфлікт.
Чому тема повернулася і як виглядала справжня УПА
На початку 2000-х ситуація змінилася. Наклалися два процеси: внутрішньопольський — прагнення польського суспільства бачити себе жертвою агресій, та геополітичний — політика Володимира Путіна щодо відновлення російського впливу. Для Кремля польсько-українське партнерство становило загрозу, тому історичні суперечки стали інструментом розколу.
Головна мета УПА полягала у здобутті незалежної української держави. Поляки не були її головним ворогом. Вони сприймалися як противник лише тією мірою, якою могли перешкоджати державницькому проєкту. Конфлікт між українським і польським підпіллям виник через суперечку за території, а не через антипольську сутність руху. Після найгострішої фази 1943–1944 років стало можливим перемир’я та співпраця, зокрема спільна акція в Грубешеві 1946 року.
Сучасний польський образ тримається на тезі про нібито ксенофобський характер УПА. Проте програмні документи руху не дають підстав для такого трактування. Цей міф використовується для дискредитації сучасної України та підживлює наративи про «денацифікацію». Суперечка про УПА сьогодні — це боротьба за майбутнє польсько-українських відносин, а не лише за минуле.
Володимир В’ятрович
