Коли Дональд Трамп у червні заявив, що єдиним прийнятним результатом війни з Іраном є «безумовна капітуляція», це звучало як класична формула максимального тиску. Проте оприлюднений цього тижня текст меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном свідчить про інше. Війна завершилася не капітуляцією Тегерана і не розв’язанням головної причини конфлікту — іранської ядерної програми. Натомість сторони домовилися припинити бойові дії, відновити судноплавство через Ормузьку протоку та розпочати новий раунд переговорів.
Військова перемога без політичного результату
З військової точки зору США та Ізраїль завдали серйозної шкоди іранській інфраструктурі: знищено частину систем ППО, пошкоджено об’єкти ядерної програми, виведено з ладу ракетні комплекси та завдано ударів по військово-морських силах. Однак політичні результати виглядають менш однозначно. Меморандум не містить вимог закрити об’єкти у Фордо чи Натанзі, демонтувати центрифуги чи вивезти запаси високозбагаченого урану. Усі ці питання перенесено на наступний етап переговорів. Фактично після сорока днів війни сторони просто домовилися домовлятися далі.
Іран продемонстрував світу нову форму стратегічного стримування — здатність завдати неприйнятної шкоди світовій економіці через контроль над Ормузькою протокою, через яку проходить п’ята частина світової морської торгівлі нафтою. Саме це, схоже, стало вирішальним фактором завершення війни.
Війна також показала межі застосування сили для адміністрації Трампа. Президент готовий використовувати військову міць, однак демонструє високу чутливість до економічних наслідків. Ціни на нафту, стан ринків та настрої виборців для нього мають не менше значення, ніж військові результати.
Водночас угода вперше за багато років публічно продемонструвала розходження між стратегічними цілями США та Ізраїлю. Якщо для Вашингтона головним завданням стало припинення ескалації та стабілізація енергетичних ринків, то для уряду Біньяміна Нетаньягу ключовою метою залишалося максимальне послаблення Ірану та його регіональних союзників. Нетаньягу фактично дистанціювався від угоди.
Після війни дедалі частіше згадується приклад Північної Кореї: країна створила ядерну зброю, і проти неї не планують масштабну військову кампанію. Це ставить перед іранським керівництвом питання ефективності стратегії «ядерного порогу».
Значення війни виходить далеко за межі Близького Сходу. Її уважно вивчають у Москві, Пекіні та Пхеньяні. Сполучені Штати продемонстрували здатність завдавати нищівних ударів, однак Іран показав інше: навіть значно слабша держава може змусити найпотужнішу країну світу сісти за стіл переговорів, якщо здатна створити неприйнятні ризики для глобальної економіки.
