Цікаве спостереження після дебатів про пам’ятники, назви вулиць та спадщину російських письменників. Антон Дробович провів розмови з кількома москвофілами-пушкіністами й уловив їхнє головне занепокоєння: вони бояться, що українська культура набуває ваги, а звична для них — втрачає. Вони не хочуть стати неактуальними.
Захист «високої духовності» чи статус-кво?
У суперечках вони позиціонують себе як захисників культури загалом. Уникаючи прямих звинувачень у підтримці країни-агресора, переводять розмову на загальний рівень і стверджують, що російські автори «дуже важливі у світі». Насправді ж, за словами Дробовича, вони не знають і не бажають знати власне української культури — ані «Розстріляного відродження», ані дисидентської літератури, ані нового канону.
Їм не цікаві інші класики — українські, кримськотатарські, польські чи єврейські. Російська література для них «зовсім інше». Статус-кво, де імперська матриця гарантує їм авторитет, видається комфортним. Тепер же доводиться переглядати канон, знімати «білі пальта непомильності» й відкривати те, що було вимаране або примушене до мовчання.
Особливо нестерпно для них те, що українська спільнота сама вирішує, що залишити в символічному просторі. Не потрібен дозвіл ані з Москви, ані з Брюсселя. Саме тому лунають скарги до міжнародних організацій і апеляції до «світової величі» улюблених авторів.
Залишається спадщина отруєної культури, яка прагне бути першою за будь-яку ціну. Коли їй відмовляють і ставлять поряд з іншими, вона реагує люто. Імперія скорочується, а слідом — і її культура, що звикла спиратися на силу. Дробович вважає цінним, що суспільство проходить цей шлях і вчиться відповідати за себе.
