Перехід до ПЦУ став для тисяч українських громад не просто адміністративним рішенням, а справжнім поверненням до власних коренів. Громади, які зробили цей крок, часто розповідають про відчуття полегшення — ніби церква нарешті заговорила мовою серця і землі, на якій стоїть. За даними Державної служби з етнополітики та свободи совісті, станом на початок 2026 року процес охопив майже 1400 парафій після початку повномасштабного вторгнення, а загальна кількість переходів від грудня 2018-го сягнула 1948 релігійних громад і монастирів. Це живий, нерівномірний рух, у якому переплітаються віра, ідентичність і прагнення до свободи.
Для одних перехід до ПЦУ — це відповідь на біль війни та розчарування в структурах, пов’язаних із Москвою. Для інших — можливість молитися без чужого голосу в комемораціях і бачити храм центром підтримки української справи. Процес не скасовує православної віри, не змінює таїнств і не вимагає від вірян зради традицій. Він лише повертає церкву під українську юрисдикцію, де рішення приймають самі громади, а не далекий патріархат. У 2026 році цей шлях залишається відкритим, хоча темпи сповільнилися порівняно з пікальними 2022–2023 роками.
Історичні витоки: від собору в Софії до Томосу
Усе почалося 15 грудня 2018 року на Об’єднавчому соборі в Софії Київській. Три гілки українського православ’я — Київський патріархат, Українська автокефальна православна церква та частина єпископів УПЦ МП — об’єдналися в єдину структуру. Результатом став предстоятель Митрополит Епіфаній і чітке прагнення до автокефалії — повної незалежності в управлінні.
5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної церкви України. 6 січня документ урочисто вручили в Стамбулі. Це не була новина з нічого: Київська митрополія історично підпорядковувалася Константинополю ще з часів княжої Русі. Московський патріархат отримав вплив на українські землі значно пізніше, через політичні угоди XVII–XVIII століть. Томос відновив історичну справедливість і дав ПЦУ канонічне визнання від Вселенського престолу — визнання, яке згодом поширилося на низку інших православних церков.
Перші громади почали переходити вже взимку 2018–2019 років. У Вінницькій області процес ішов особливо швидко: люди, натхненні Томосом, збиралися на збори і ухвалювали рішення. Це був час ейфорії та надії. Потім настала пауза — пандемія, внутрішні суперечки. А з лютого 2022 року хвиля набрала нової сили. Війна оголила залежність частини духовенства УПЦ МП від Москви, де патріарх Кирило відкрито благословляв агресію. Громади почали ставити собі просте питання: чи може церква, пов’язана з державою-агресором, залишатися духовним домом для українців?
Правова основа: громада вирішує сама
Українське законодавство чітко захищає право релігійної громади самостійно обирати юрисдикцію. Стаття 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» дозволяє змінювати підпорядкування за рішенням загальних зборів, ухваленим не менш як двома третинами голосів присутніх членів громади. Рішення фіксується протоколом і підписами учасників.
У січні 2019 року набув чинності додатковий закон, який деталізував процедуру: громада може перейти до будь-якої іншої релігійної організації України, зареєстрованої належним чином. У 2022 році Священний Синод ПЦУ затвердив спрощену процедуру прийняття таких громад — це значно прискорило процес.
Окремий пласт — Закон № 3894-IX від серпня 2024 року «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Він дав громадам, пов’язаним зі структурами держави-агресора, дев’ять місяців на добровільний вихід. Термін завершився у травні 2025 року. Після цього можливі судові процедури щодо організацій, які не розірвали зв’язків. Проте переважна більшість переходів до ПЦУ відбувалася і відбувається саме на добровільній основі, через внутрішнє рішення громади, а не через примус.
Судова практика підтверджує: храм належить громаді, а не священнику чи вищому керівництву. Якщо більшість вирішила перейти — меншість не може заблокувати процес, хоча має право створити окрему парафію або оскаржити рішення в суді. Прецеденти, зокрема справа села Сутківці, закріпили цей принцип.
Статистика та географія: де найактивніше
Станом на червень 2026 року офіційно зафіксовано 1948 переходів. Пік припав на 2022–2023 роки: 483 громади у 2022-му та 471 у 2023-му. У 2024 році — 233, у 2025-му — 191. Процес не зупинився: у 2026 році продовжують переходити як сільські парафії, так і великі кафедральні собори.
Лідери за кількістю — західні та центральні області. Вінницька область: 222 громади (23,5 % від загальної кількості УПЦ МП у регіоні). Волинська — 226 (33,7 %). Житомирська — понад 200. Хмельниччина демонструє стабільно високі показники, з окремими районами, де частка переходів перевищує 30–40 %. На сході та півдні темпи нижчі: вплив окупації, сильніші проросійські настрої в окремих громадах, побоювання репресій. На Одещині, наприклад, за весь період після 2022 року зафіксовано лише кілька переходів.
Цікаво, що останнім часом активізувалися великі міські парафії та навіть кафедральні собори. У січні 2026 року Свято-Успенський кафедральний собор у Володимирі на Волині перейшов до ПЦУ — це стало помітною подією для всього регіону. Подібні випадки показують: процес торкається не лише маленьких сіл, а й центрів духовного життя областей.
Що змінюється на практиці: для громади, священника та вірян
Перехід до ПЦУ не скасовує православ’я. Таїнства, літургія, основи віровчення залишаються тими самими. Змінюється лише юрисдикція — адміністративне підпорядкування.
Найпомітніша зміна — комеморація. У храмах УПЦ МП згадували патріарха Московського Кирила. Після переходу до ПЦУ на літургії звучать імена предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія та правлячого архієрея української церкви. Для багатьох вірян це стає моментом глибокого полегшення: молитва більше не пов’язана з іменем людини, яка благословляла війну проти України.
Календар: з 2023 року багато парафій ПЦУ перейшли на новоюліанський (виправлений) календар. Різдво тепер святкують 25 грудня, а не 7 січня. Проте це не обов’язково — громада може залишити старий стиль, якщо так зручніше. УПЦ МП переважно зберігає юліанський календар.
Мова богослужінь: ПЦУ активно заохочує українську мову, хоча в окремих регіонах ще зберігається церковнослов’янська або навіть російська в проповідях. Громади самі обирають, як їм зручніше молитися. Багато парафіян відзначають, що після переходу служба стала зрозумілішою і ближчою.
Для священника перехід означає зміну підпорядкування єпископу. Деякі священики йдуть разом із громадою, інші залишаються в УПЦ МП або переходять індивідуально пізніше. ПЦУ має механізми прийняття кліриків — це відбувається через рішення єпархіального архієрея.
Для звичайного вірянина зміни мінімальні: той самий храм, ті самі сусіди, ті самі таїнства. Змінюється лише атмосфера — з’являється відчуття, що церква тепер «своя», а не частина чужої імперської структури. Багато громад після переходу фіксують зростання відвідуваності: люди приходять, бо відчувають, що тут можна відкрито молитися за Україну та її захисників.
Покрокова інструкція: як громаді здійснити перехід
Процес добре відпрацьований і не вимагає надприродних зусиль, хоча потребує відповідальності та єдності.
Спочатку формується ініціативна група — зазвичай 5–10 активних парафіян. Вони проводять неформальне опитування: обходять двори, розмовляють з людьми, пояснюють суть рішення. Важливо фіксувати згоди письмово — з ПІБ, адресою, датою народження та підписом.
Далі — загальні збори релігійної громади. На них має бути присутня кваліфікована більшість членів. Рішення про вихід з УПЦ МП, вступ до ПЦУ, затвердження нового статуту та обрання органів управління приймається двома третинами голосів. Протокол підписують усі учасники.
Після зборів документи передають до єпархії ПЦУ. Митрополит видає указ про прийняття громади. Потім статут реєструють у обласній військовій адміністрації або відповідному органі. Потрібно подати чотири примірники статуту, протокол зборів, список учасників та свідоцтво про попередню реєстрацію. Процедура займає від одного до трьох місяців.
ПЦУ надає шаблони документів і консультує на кожному етапі. Якщо священник опирається — це не перешкода: громада має право діяти самостійно. У разі спроб блокування (замки на дверях, провокації) питання вирішується через поліцію та суд — практика показує, що суди стають на бік громади.
Після реєстрації громада офіційно стає частиною ПЦУ. Починається нове життя: з новим архієреєм, новими можливостями для співпраці з іншими українськими парафіями.
Виклики та як їх долають
Не все проходить гладко. Деякі священники проводять агітацію проти переходу, лякають «розколом» чи «прокляттям». Бувають випадки, коли меншість блокує храм або подає до суду. У минулому фіксували спроби «рейдерства» з обох боків, але закон і судова практика чітко захищають рішення більшості.
Емоційно процес може розділити родини чи сусідів. Хтось іде до іншої парафії УПЦ МП, хтось залишається і з часом звикає. Досвід успішних громад показує: через кілька місяців напруга спадає. Люди починають спільно святкувати, допомагати ЗСУ, організовувати волонтерські ініціативи. Храм стає не джерелом конфлікту, а місцем єднання.
У регіонах, де перехідів мало, часто домінують страх і дезінформація. Тут важливу роль відіграють приклади сусідніх сіл та особисті розмови. Коли люди бачать, що після переходу церква не зникла, а навпаки — ожила, сумніви розвіюються.
Духовний вимір: ідентичність і свобода
Перехід до ПЦУ — це не лише про юрисдикцію. Це про те, якою бачить себе українська церква у XXI столітті. Автокефалія означає, що рішення про внутрішнє життя, календар, мову, соціальне служіння приймають українські єпископи та громади, а не Москва.
Багато вірян описують цей крок як повернення до джерел — до часів, коли Київська церква була незалежною і рівною серед інших помісних церков. Під час війни це набуло особливого значення: церква, яка молиться за Україну без застережень і без оглядки на чужий престол, стає частиною національного спротиву.
Громади, які перейшли, часто стають активнішими в суспільному житті. Вони організовують допомогу військовим, підтримують родини загиблих, проводять просвітницькі заходи. Храм перестає бути лише місцем для молитви по неділях — він стає центром громади.
Сучасний контекст 2026 року: уповільнення та нові горизонти
Після піку 2022–2023 років темпи природно знизилися. Потенціал «легких» переходів значною мірою вичерпано. Залишилися громади, де сильні внутрішні суперечності, або ті, що перебувають у регіонах з високим рівнем проросійських настроїв. Закон 2024–2025 років створив додатковий стимул для добровільного виходу, але не став масовим каталізатором.
Попри це, процес триває. Кожна нова громада, яка приєднується до ПЦУ, робить українське православ’я сильнішим і різноманітнішим. ПЦУ сьогодні налічує близько 8500–9000 парафій, УПЦ МП — близько 7800. Баланс поступово змінюється.
Для вірян, які досі вагаються, важливо пам’ятати: перехід — це не зрада віри. Це вибір на користь церкви, яка вільна, українська і відкрита до діалогу. Процедура прозора, захищена законом і перевірена сотнями успішних прикладів.
У 2026 році перехід до ПЦУ залишається не закритою главою, а відкритою можливістю. Громади, які наважуються на цей крок, часто знаходять не лише нову юрисдикцію, а й нове дихання для своєї віри — більш вільне, більш рідне, більш живе.
Leave a Reply