Ірина Дмитрівна Фаріон народилася 29 квітня 1964 року у Львові й прожила шістдесят років, повністю віддавши себе українській мові, науці та публічній боротьбі за її статус. Докторка філологічних наук, професорка, народна депутатка VII скликання від ВО «Свобода», вона стала символом безкомпромісного захисту мовної ідентичності в сучасній Україні. Її наукові праці, мовні плакати, телепроєкти та гострі публічні виступи формували ціле покоління, яке сприймає українську як основу державності.
Трагічна загибель 19 липня 2024 року біля власного будинку на вулиці Томаша Масарика у Львові перервала цю діяльність, але не зупинила вплив. Судовий процес над обвинуваченим триває й у 2026 році, а спадщина Фаріон — від монографій до меморіальних просторів — продовжує жити в дискусіях, перевиданнях і пам’яті.
Дитинство, освіта та перші кроки в науці
Львівська родина Дмитра Івановича Фаріона, слюсаря-сантехніка, і Ярослави Степанівни, бібліотекарки з понад сорокарічним стажем, дала майбутній мовознавиці міцне підґрунтя. Українська мова звучала в домі природно, без пафосу, як щоденна реальність. Школа № 75 імені Лесі Українки, а згодом філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1982–1987) сформували її як філологиню з відзнакою.
Ще студенткою вона працювала лаборанткою кафедри загального мовознавства. Після випуску очолювала Центр українознавства. Кандидатську дисертацію «Антропонімійна система Верхньої Наддністрянщини кінця XVIII — початку XIX ст. (прізвищеві назви)» захистила 1996 року під керівництвом професора Михайла Худаша. Ця робота з етимологічним словником уже тоді показала її інтерес до живої історії мови через імена звичайних людей.
З 1 вересня 1991 року Ірина Дмитрівна Фаріон пов’язала життя з Національним університетом «Львівська політехніка». Викладачка, доцентка, а з 2015 року — професорка кафедри української мови. Саме тут вона виростила десятки студентів, які пам’ятають її лекції не лише за знаннями, а й за пристрастю.
Науковий доробок і мовні проєкти
У 2015 році, у віці 51 року, Фаріон захистила докторську дисертацію «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV—XVII ст.» під науковим консультуванням члена-кореспондента НАН України Василя Німчука. Монографія обсягом понад 650 сторінок аргументовано доводила: українська мова в той період мала високий статус у документах Великого князівства Литовського, гетьманській канцелярії, хроніках і дипломатії. Це була не просто академічна праця — це була відповідь на спроби принизити історичну роль української.
Науковий спадок включає кілька монографій, посібник, понад 150–200 статей. Але Фаріон ніколи не обмежувалася кабінетом. Вона створила серію мовних плакатів: «Мова — твого життя основа» (2001), «Я на сторожі коло їх поставлю слово» (2002), «Українська мова — краса і сила» (2007), «Слово — меч духовний» (2012). Ці плакати з’являлися на вулицях міст і ставали візуальним маніфестом.
Проєкти «Скарб нації» (2006–2014), «Від книги до мети» (2011–2019), «Велич особистості» на каналі «Рада» (2014–2019) і «Ген українців» на НТА (2019–2024) популяризували книжку, історичні постаті й мовну свідомість. З 2015 по 2024 рік вона очолювала наглядову раду Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. YouTube-канал «Студія Фаріон» у роки повномасштабної війни став майданчиком для курсів і лекцій.
Політична діяльність і партійна робота
2005 року Ірина Дмитрівна Фаріон вступила до Всеукраїнського об’єднання «Свобода» і залишалася членкинею Політради до останнього дня. 2006 і 2010 роки — депутатка Львівської обласної ради, заступниця голови комісії з питань освіти та науки. На виборах 2012 року вона перемогла в одномандатному окрузі № 116 Львівської області й стала народною депутаткою VII скликання.
У Верховній Раді очолювала підкомітет з питань вищої освіти Комітету з питань науки і освіти, згодом стала першою заступницею голови комітету. Її виступи вирізнялися різкістю. Найбільш пам’ятним став епізод із прем’єр-міністром Миколою Азаровим, чию українську вона публічно критикувала як невідповідну посаді.
Після дострокових виборів 2014 року «Свобода» не пройшла до парламенту, і Фаріон повернулася до викладання. Проте публічна активність не зменшилася. Вона продовжувала бути голосом тих, хто вважає мову не просто засобом спілкування, а фундаментом нації.
Скандали, критика та відновлення на посаді
Найгостріша хвиля критики прийшла восени 2023 року. В інтерв’ю Фаріон заявила, що російськомовні військові не можуть вважатися справжніми патріотами, бо російська — «мова ворога». СБУ відкрила провадження, а Львівська політехніка звільнила її з посади професора. Студенти вийшли на протест. У травні 2024 року Львівський апеляційний суд поновив Ірину Дмитрівну Фаріон на посаді й присудив компенсацію за вимушений прогул — понад 123 тисячі гривень. Ці гроші вона спрямувала на дрони для Збройних сил.
Таких епізодів було чимало. Її звинувачували в розпалюванні мовної ворожнечі, у надмірній жорсткості. Вона відповідала, що мова — не приватна справа, а питання безпеки держави. Для одних вона була героїнею, для інших — провокаторкою. Але ніхто не заперечував: її позиція завжди була послідовною.
| Премія | Рік | Значення |
|---|---|---|
| імені Олекси Гірника | 2004 | За внесок у національне відродження |
| імені Бориса Грінченка | 2008 | За популяризацію української мови |
| імені Дмитра Нитченка | 2012 | За наукові здобутки |
| імені Івана Огієнка | 2016 | За мовознавчі дослідження |
Дані про премії підтверджені енциклопедичними джерелами, зокрема Енциклопедією Сучасної України.
Особисте життя та родина
У шлюбі народилася донька Софія (1989). Пізніше Фаріон розлучилася. Є внучка Єва (2017) і внук Дмитро. Родина підтримувала її публічну діяльність. Після трагедії донька Софія Особа стала голосом родини в суді, продовжує меморіальні ініціативи, відновлює проєкти матері, зокрема «Мальована мова». У січні 2025 року їй і дітям надали особисту охорону через погрози.
Фаріон часто згадувала, що з її близьких на фронті воювали зять, колишній чоловік і коханий. Для неї це був додатковий аргумент у дискусіях про мову як код єдності.
Замах 19 липня 2024 року та судовий процес
О 19:30 19 липня 2024 року біля під’їзду будинку на вулиці Томаша Масарика невідомий чоловік підійшов до Ірини Дмитрівни Фаріон і вистрілив у голову. Її доправили до лікарні святого Пантелеймона в критичному стані. Після операції вона впала в кому й тієї ж ночі померла.
Підозрюваного — 18-річного В’ячеслава Зінченка з Дніпра — затримали 25 липня 2024 року за майже тисячу кілометрів від місця злочину. Слідство встановило ознаки ретельно спланованого нападу. Зброя — перероблений стартовий пістолет. Справу кваліфікували як умисне вбивство з мотивів національної нетерпимості.
Станом на липень 2026 року судовий процес у Шевченківському районному суді Львова триває. Відбулося понад 70 засідань. Обвинувачений не визнає провини. Прокуратура просить довічне ув’язнення. Захист подає численні клопотання, що призводить до перенесень. Наступне засідання призначене на 7 серпня 2026 року. Родина подала цивільний позов на 15 мільйонів гривень моральної шкоди з наміром передати кошти на потреби ЗСУ у разі задоволення.
Похорон 22 липня 2024 року зібрав тисячі людей. Процесія пройшла центром Львова. Її поховали на Личаківському цвинтарі.
Спадщина, що продовжує говорити
У січні 2025 року у Львові відкрили вулицю Ірини Фаріон (колишня Технічна). З’являються меморіальні аудиторії, перевидання наукових праць, простір пам’яті біля місця трагедії. «Укрпошта» випустила марку. Її лекції й цитати продовжують циркулювати. Дискусії про мову, які вона розпалювала, не стихають — вони лише змінили тон.
Ірина Дмитрівна Фаріон залишається постаттю, яка не вміщається в прості оцінки. Для когось — надто різка, для когось — необхідна. Але факт залишається: вона зробила українську мову предметом щоденної розмови мільйонів. І ця розмова триває.
