Діагнози не пасують
Спокуса пояснити поведінку президента США Дональда Трампа нарцисичним розладом особистості чи лобно-скроневою деменцією велика. Обидва стани супроводжуються манією величі. Однак іронія в тому, що Трамп уже володіє реальною владою як лідер Сполучених Штатів. Тому такі діагнози не пасують.
Він демонструє риси нарциса: брак емпатії та переконаність у власній богообраності. Водночас найбільш доречним видається бачити в ньому неприємного індивідуума, який без докорів сумління використовує постійну брехню для досягнення успіху, особливо в політиці.
Соціальна патологія та вік лідерів
Справжня проблема лежить у соціальній площині. Такі брехуни здатні оточувати себе улесливими прибічниками та поширювати примітивну брехню, яка подобається людям, що вірять у міф про «великого лідера».
Ця патологія особливо помітна через те, що більшість світових лідерів — люди похилого віку. У світі майже немає професій, крім політики, де особи 70–80 років обіймають відповідальні посади. Нейрохірурги, авіапілоти, військові генерали чи генеральні директори зазвичай не працюють у такому віці.
Автор, наближаючись до 80 років, відчуває зниження енергії та можливостей. Він переконаний, що у Трампа відбувається те саме. МРТ показує, що мозок у похилому віці виглядає зістареним і зморщеним, попри зовнішній вигляд.
Проблема не в тому, що Трамп — неприємна особа похилого віку. Проблема — у соціальній системі, яка привела його до влади, та в полохливих лідерах Республіканської партії, які не наважуються відкрито визнати його невідповідність посаді. Ціна такого боягузтва вимірюється тисячами невинних життів.
Генрі Марш
