Журналістське самоврядування: під примусом чи добровільно?
17 лютого 2020
17.02.2020

20 cічня 2020 року Міністерство культури, молоді та спорту України оприлюднило порівняльну таблицю до законодавчої ініціативи про дезінформацію, опублікувавши на власному сайті також і запрошення до публічної дискусії щодо змісту законопроекту. Документ на 131 сторінку відразу ж став предметом жвавих дискусій серед медійників, адже питання дезінформації залишається одним з ключових викликів для життєздатності демократії в Україні.

Однак вже під час першої публічної дискусії 24 січня представники громадських організацій розкритикували основні положення документу, й згодом навіть опублікували заяву, де вказали на “загрозливі для медіа та свободи слова законодавчі норми регулювання”. Критикували законопроект навіть члени профільного комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Під приціл потрапили як норми про адміністративне та кримінальне покарання за дезінформацію та її поширення. Також зазнала критики спроба міністерства запустити саморегуляцію у журналістському середовищі через виписану у проєкті процедуру створення Асоціації професійних журналістів.

Учасники другої публічної дискусії, ініційованої міністерством, виступили категорично проти втручання держави у сферу саморегулювання журналістів. Для багатьох учасників, ідея поділу на професійних та просто журналістів є неприйнятною, адже це призведе до обмеження доступу до професії, в тому числі, можливість отримати прескарту.

Міністерство ж пояснює термін «професійний» як членство у журналістському професійному об’єднанні. Проте у проєкті закону виписані такі умови отримання подібного статусу, які позбавляють журналістів захисту з боку держави. Аби отримати статус “професійного”, треба мати щонайменше три роки досвіду роботи журналістом.

Міністр Володимир Бородянський вказує, що в Україні так і не відбулося запуску саморегуляції в медійному середовищі. Відповідно, кроки міністерства – це спроба сприяти цьому прооцесу.

фото Міністерства культури, молоді та спорту: Володимир Бородянський та Анатолій Максимчук на презентації законопроєкту

Чи згодні журналісти з тезою про відсутність саморегуляції в медійному секторі? У січні 2020 року на конференції ОБСЄ та КЖЕ на тему: «Саморегулювання медіа vs регулювання» експерти так і не дійшли згоди, чи сформована в Україні журналістська спільнота чи ні. Показовим є один з останніх випадків проприналежність до професії журналіста Андрія Портнова, колишнього заступника голови Адміністрації президента Віктора Януковича, який веде програму на 112 каналі. Заяви робили громадські організації та рухи, була поодинока критика журналістів, але колективного засудження не було.

Як і для чого об'єднуватися?

Аби відповісти на запитання, чи важливо мати організацію, яка б об’єднувала журналістів, варто подивитися й на досвід західних країн. У деяких європейських країн такі організації журналістів існують, зокрема у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Німеччині та Австрії діють Ради з питань преси. У засновниках усіх п’яти рад є медіа та об’єднання журналістів, а у Німеччині та Австрії крім них асоціації видавців газет.

На Раду преси покладається контроль за дотриманням пресою законодавства та норм професійної етики, захист законних прав і свобод преси, представлення інтересів преси в парламенті, уряді і перед громадськістю, захищати громадян від несумлінних журналістів (Норвегія).

Як бачимо журналісти чи об’єднання журналістів присутні в усіх органах саморегулювання. Наявність галузевих асоціацій та представників громадських організацій є недостатньою умовою функціонування саморегулювання медіа.

Це добре, що держава в особі міністерства розуміє важливість наявність в Україні самоврядної журналістської організації. Але це не означає, що усі пропозиції міністерства є прийнятними.

Частина експертів прямо заперечує необхідність включення проекту закону норм щодо організації саморегуляції журналістів. Для частини експертів аби виникла така інституція – закон взагалі не потрібен.

фото Детектора медіа

Можливий й третій шлях. Вже зараз розпочати процес об’єднання журналістів у незалежну організацію з саморегуляції. І те, що така організація не створена за майже 30 років незалежності країни, є проблемою в першу чергу для журналістів. Якби така інституції існува б зараз, уряду довелося б з нею рахуватися, замість вказувати, яким чином така організація має створюватися і працювати. Суперечливі норми не зникнуть, але їх буде значно важче реалізувати, якщо на момент прийняття чи навіть реєстрації законопроєкту буде прийнятий статут організації з порядком формування та повноваженнями її органів.

Історія рухається колом. Цей відомий гегеліянський вислів може стосуватися й України. Оскільки ми, ймовірно, йдемо шляхом, який вже пройшли західні країни десятиліття тому. Адже органи саморегулювання, зокрема в скандинавських країнах, виникли як засторога від намагання держави збільшити регулювання медіа та застосовувати більш сувору відповідальність до них. Й наразі медіа в цих країнах є найбільш вільними у світі.