Що не врахували законодавці в ініціативі про дезінформацію
26 лютого 2020
26.02.2020

Авторка: Лідія Волкова

Феномен дезінформації, використання інформації як зброї (“weaponization of information”) та пов’язані із цими загрози увійшли в порядок денний міжнародної спільноти тільки нещодавно. Швидкість та масштабність розповсюдження неправдивого або ж маніпулятивного контенту в онлайні іноді стає причиною серйозних, а подекуди й трагічних наслідків як для окремих осіб, так і для цілих суспільних груп у фізичному просторі.

Про надмірний вплив дезінформації на життя людей свідчить приклад Німеччини із розповсюдженням чуток про біженців через Facebook призвело та насильства щодо них у реальному житті, М’янми, де мова ненависті, поширювана через Facebook, призвела до ймовірного геноциду мусульманської меншини, вплив дезінформаційних кампаній на Брекзит, небезпечний зв’язок між поширенням дезінформації та наслідками оффлайн у Шрі-Ланці, на Філіппінах та у США, де «дезінформація стала міцною основою політичних кампаній у цифрову епоху».

фото з відкритих джерел

Не винятком є й Україна, де з початком війни на сході та анексії Криму інформаційні операції з проросійськими наративами стали все більш поширеними, доносячи до аудиторії недостовірні або ж маніпулятивні відомості про Революцію Гідності, політичних лідерів країни, мову, соціально-економічну ситуацію, звинувачення українців у нацизмі тощо. До того ж, водночас із будь-якими заявами з боку представників влади з’являються численні фейки та маніпуляції, що поширюють паніку, підриваючи довіру населення не тільки до інститутів влади, а й до легітимності власної держави.

Поширювачі дезінформації сьогодні покладаються на можливості, пов’язані зі стрімким розвитком технологій та медіа, вплив яких на формування суспільних настроїв є беззаперечним. Чи може бути ефективною протидія дезінформації в епоху, коли монополія на поширення повідомлень від традиційних медіа скасована й учасниками обміну інформації є мільярди користувачів?

На українському телебаченні деякі телеканали запускають проекти, що розвінчують російську дезінформацію, громадські організації вчать журналістів розпізнавати недостовірний контент й спростовують російські наративи, а технологічні гіганти, як-то Facebook чи-то Twitter, час від часу виявляють великі мережі акаунтів з “неавтентичною” поведінкою й видаляють їх.

Уряд теж є одним з ключових гравців, який намагається пропонувати рішення в законодавчій площині, однак такі зусилля проходять ретельну перевірку з боку громадянського суспільства на відповідність ініціатив дотриманню ключових прав та свобод громадян. Восени 2019 року Міністерство культури, молоді та спорту України розпочало роботу над так званим законопроектом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації», що отримав умовну назву ініціатива «про дезінформацію».

Чому ініціатива має негативний вплив на права і свободи?

Термін дезінформація визначається в законопроекті як “недостовірна інформація з питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров'я громадян, стану довкілля”. Більшої деталізації, а саме: виокремлення повноти /неповноти достовірних/недостовірних даних, інтенцій поширення - як інформації, що поширюється з умислом чи без злого умислу, немає.

фото Міністерства культури, молоді та спорту: Володимир Бородянський та Анатолій Максимчук на презентації законопроєкту

Законопроект про дезінформацію викликав хвилю негативної реакції від експертів та журналістів з огляду й на негативний вплив на права і свободи.

Високі адміністративні штрафи та запровадження кримінальної відповідальності за поширення дезінформації – одні з ключових пунктів, що викликали хвилю невдоволення й роздратування.

На додачу до великих сум штрафів, санкції проекту не базуються на пропорційній шкалі, що може призвести до порушення права. Під критерієм пропорційності йдеться про визначення такої структури штрафних санкцій, яка би дозволяла під час їх застосування брати до уваги розмір та мету компанії-порушника [1] в разі якщо контент поширює посередник, а також вплив застосованих санкцій на бізнес-модель і подальшу діяльність такої компанії [2].

Таким чином, через відсутність в проекті пропорційної оцінки штрафу, як-от залежність від розміру та можливостей потенційних медіапорушників або ж розміру завданої шкоди, запропоновані санкції можуть вважатися пропорційними лише в разі подальшого якісного судового аналізу відповідних справ і виведення пропорційних критеріїв через судову практику.

Схвалення законопроекту про дезінформацію без врахування критики, могло б мати негативні наслідки для порталів-поширювачів інформації [3], а також імовірність виникнення так званого «охолоджувального ефекту», тобто певного стримувального впливу на свободу вираження поглядів [4]. Наразі є побоювання, що великі суми штрафів для індивідів і посередників, закладені в законопроекті, можуть мати негативний наслідок — самоцензуру в поширенні суспільно важливої інформації як прояв «охолоджувального ефекту» на свободу вираження поглядів: індивіди та посередники не зможуть вільно висловлюватися, побоюючись кримінального переслідування [5].

Ініціатива також пропонує внесення змін до Кримінального кодексу України з криміналізацією поширення дезінформації у статті 114. Згідно з її положеннями, такі дії можуть призвести до ув’язнення на термін до семи років у випадку тяжких наслідків чи спричинення матеріальної шкоди у великому розмірі [6]. Це означає, що в ініціативі не врахована позиція Європейського суду суд із прав людини, що зазначає, що уряди держав мають застосувати цивільно-правові засоби впливу [7], утримуючись від кримінальних [8], оскільки їхнє застосування може вважатися надмірним втручанням в права людини.

В законопроекті не згадуються такі методи боротьби з дезінформацією, як-то: саморегулювання, підтримка професійних стандартів журналістики та ініціативи з факт-чекінгу, різноманітність джерел для розкриття неправдивої інформації та розвиток медіаграмотності. Наприклад, у Кодексі практики Європейського Союзу щодо дезінформації запропоновано співпрацю з онлайн-платформами, соціальними мережами та рекламною індустрією для боротьби з поширенням дезінформації та фейків.

Як показує практика компаній Google, Facebook, Twitter і Mozilla, ці заходи сприяють позитивним змінам, зокрема у сфері видалення фейкових акаунтів і обмеження видимості сайтів, які поширюють дезінформацію. Відповідно, в українських реаліях є небезпека надмірного втручання в контроль за інформацією з боку держави, та недостатній простір для журналістів та посередників, аби самостійно контролювати контент.

Чи націлена ініціатива на зовнішніх акторів? Обґрунтування легітимного інтересу

Право на свободу вираження поглядів може бути правомірно обмеженим лише через наявність легітимних на це підстав, зокрема, якщо ці обмеження накладаються з метою захисту національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки. Втручання держави має місце у випадку, якщо інші права або законні інтереси потребують її захисту.

У преамбулі ініціативи про дезінформацію вказано його мету — захист права на отримання достовірної та збалансованої інформації, прозорість діяльності посередників і забезпечення національної інформаційної безпеки України [9]. Однак, проект недостатньо захищає український медіапростір, оскільки обов’язок поширення достовірної інформації стосується як звичайних громадян, так і поширювачів інформації. Таким чином, будь-яка особа в ході обговорення суспільно-важливих питань, буде зобов’язана перевіряти достовірність інформації, встановлювати її джерело та відсутності заяв щодо нього на сайті Уповноваженого з питань інформації – одного з механізмів контролю за поширенням дезінформації.

фото з відкритих джерел

На практиці таке положення може, як наслідок, обмежувати публічні дискусії серед громадян. Таким чином, варто було би спростити обов’язки для простих громадян та відмежувати їх від обов’язків поширювачів інформації.

До того ж, проект не враховує ймовірних впливів дезінформації на широкий загал, оскільки не аналізує склад та обсяг аудиторії, якій така інформація може бути поширена. Відтак, поширювачами виступає необмежене коло осіб – як ті, хто умисно публікує недостовірні повідомлення про Україну, так і ті, хто поширює неправдиві відомості про події з огляду на брак знань чи неповноту інформації щодо подій.

Водночас, незрозуміло, як законодавча ініціатива сприятиме мінімізації дезінформаційних впливів зовнішніх акторів.

Що чекати бізнесу від ініціативи?

Законопроект про дезінформацію безпосередньо стосується роботи приватного сектору, оскільки положення законопроекту матимуть вплив на надання послуг у онлайн-сфері.

Найбільшу критику з боку приватного сектору викликає положення, відповідно до якого провайдери визначаються як поширювачі масової інформації. У свою чергу, провайдери традиційно виступають проти будь-яких спроб ідентифікувати себе інакше, аніж посередники, що не несуть відповідальність за контент, поширюваний каналами інтернету.

Відповідно до законопроекту, поширювачі інформації зобов'язані доводити до відома користувачів Індекс довіри — як показник, спрямований на поширення даних про те, чи дотримуються поширювачі або журналісти стандартів достовірності, правил професійної етики, прозорості та можливості спростування інформації. Однак, тут не можна виключати зловживання, адже відомою стала тактика певних ресурсів, які на початку своєї діяльності дотримуються професійних стандартів, а коли довіру певної аудиторії вже завойовано, починають поширювати маніпулятивні або ж дезінформаційні нарративи.

Так званий Індекс довіри буде сформованих за критеріями, запропонованими державою, й виступає своєрідним фільтром з її боку щодо того, який контент заслуговує на довіру, а який ні. Таким чином, виникають побоювання, що Уповноважений з питань інформації та визначені ним “незалежні організації̈” для оцінки індексу можуть не мати достатньої незалежності для визначення індексу довіри. У законопроекті запропоновано також упровадження солідарної відповідальності автора й поширювача масової інформації в разі заподіяння через неї моральної чи матеріальної шкоди, а в разі неможливості встановити автора відповідальність застосовується лише до поширювача.

Однак такий підхід не завжди може бути визнаний правомірним, оскільки зазвичай саме користувачі, які розміщують контент, несуть відповідальність як першопочаткові автори [10]. У справі Tamiz v. UK ЄСПЛ наголосив, що посередники повинні нести відповідальність за сторонній вміст лише тоді, коли вони не видаляють контент оперативно, після того, як їм стало відомо про його ймовірну незаконність [11]. Відтак, солідарна відповідальність, запропонована у проекті, може негативно вплинути на поширювачів інформації.

фото з відкритих джерел

Законопроектом запроваджено додаткові вимоги щодо прозорості та збору ідентифікаційної інформації про певні категорії користувачів (із аудиторією, що перевищує 5000 підписників або користувачів). Такі вимоги встановлюються для постачальників послуг хостингу, провайдерів платформ спільного доступу до інформації та провайдерів сервісу обміну миттєвими повідомленнями і, звичайно, можуть вплинути на надання ними послуг.

Такі нововведення де-факто нівелюють ту умовну «анонімність» онлайн, яка традиційно вважалася чи не найбільш привабливою характеристикою онлайн-висловлювань чи онлайн-обговорень. Таким чином, існує ризик, що частина користувачів будуть штучно зменшувати коло свого спілкування в онлайні, або і зовсім зменшувати кількість посередників, якими вони користуються, що має ризик вплинути на поширювачів.

Ключові проблеми юридичної техніки – до чого це може призвести?

Оскільки будь-яке втручання у права, зокрема право на свободу вираження поглядів, має спиратися на закон [12], національне законодавство повинно бути точним і передбачуваним [13], аби відповідні особи могли передбачити наслідки своїх дій [14]. Однак законопроект про дезінформацію містить розмиті й неточні визначення.

Зокрема, запропонованому визначенню дезінформації бракує уточнень або ж обмежень, які зменшили б ризик неправомірного втручання в права, гарантовані 10 статтею Конвенції. Зокрема, Кодекс практики Європейського Союзу щодо дезінформації визначає дезінформацію як достовірно неправдиву або оманливу інформацію, що створюється або поширюється з метою економічної вигоди або навмисного обману громадськості, а також може заподіяти шкоду суспільству та загрожувати демократичним процесам і суспільним благам.

Незручністю можна вважати й те, що поняття дезінформації визначається через поняття недостовірної інформації, дефініція якої також міститься у самому законі. Відтак, через недостатність загальновживаних термінів, проект може здаватися нечітким. До того ж, визначення дезінформації у проекті виписано тільки з урахуванням ознаки недостовірності, але цілком проігноровано ознаку шкоди або шкідливого наміру. Відтак дефініції, запропоновані в законі, вимагають додаткового уточнення, зокрема й для зміщення фокусу на захист саме публічного інтересу, а не приватної сфери.

Отож, аби законопроект про дезінформацію став досконало прописаним юридичним текстом, автори повинні чітко врахувати критерії передбачуваності, чіткості та зрозумілості під час формулювання положень законопроекту. Це стане можливим тільки за умови ретельного доопрацювання термінологічної складової, подальшого належного застосування положень проекту судами (у разі його ухвалення у формі закону), а також із урахуванням міжнародної практики та належної її інтерпретації з огляду на локальний контекст.

Більше про те, як експерти оцінили за методологією Індексу регулювання онлайн-простору законопроєкт про дезінформацію читайте на нашому сайті.


  • [1]. Delfi AS v Estonia, para 144
  • [2]. Delfi AS v Estonia, para 161
  • [3]. Magyar Tartalomszolgáltatók Egyesülete and Index.hu Zrt v Hungary (ECtHR, 2 February 2016), para 86
  • [4]. Pihl v Sweden (ECtHR, 7 February 2017), para 35; Frank La Rue, Report of the Special Rapporteur on the promotion and protection of the right to freedom of opinion and expression, UNHRC, 17th Session, Agenda item 3, UN Doc A/HRC/17/27 (16 May 2011), para 24
  • [5]. Barfod v Denmark (ECtHR, 22 February 1989), para 29
  • [6]. Проект, до КК, ст. 14
  • [7]. Lehideux and Isorni v France (ECtHR, 23 September 1998), para 57
  • [8]. https://hudoc.echr.coe.int/rus#{"itemid":["001-58270"]} para 34
  • [9]. Проект, Преамбула
  • [10]. Cubby, Inc v CompuServe Inc 776 F Supp 135 (SDNY 1991)
  • [11]. Tamiz v. UK (p.84)
  • [12]. Halford v the United Kingdom App no 20605/92 (ECtHR, 25 June 1997), para 49
  • [13]. Silver and Others v the United Kingdom App no 7136/75 (ECtHR, 25 March 1983), para 87
  • [14]. Jokitaipale and Others v Finland App no 43349/05 (ECtHR, 6 April 2010), para 53; Flinkkilä and Others v FinlandApp no 25576/04 (ECtHR, 6 April 2010), para 65