ГО «Інтерньюз-Україна» у межах проєкту «Сприяння Інтернет свободі в Україні», що фінансується Державним департаментом США через Американську асоціацію юристів та її Фонд правосуддя та освіти, дослідила інфоагресію і пропаганду крізь призму міжнародного права з прав людини й міжнародного гуманітарного права та відповідальності за неї.

Ключові висновки дослідження

Дезінформація та пропаганда, окрім пропаганди війни, самі по собі не заборонені Європейською конвенцією з прав людини та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Для того, щоб вони були визнані такими, що порушують стандарти у сфері свободи вираження поглядів, вони мають бути використані у формі закликів до насилля чи дискримінації, наприклад розпалювання ненависті на підставі неправдивих фактів щодо певної меншини, закликів до насильницької війни через перекручування фактів тощо.

Застосовувати «традиційні норми» міжнародного гуманітарного права до проблемних видів контенту загалом можливо, проте через нестачу регулювання часто малореалістично.

Велика частина небезпечного контенту залишається в сірій зоні чи поки що не регулюється нормами гуманітарного права. Норми міжнародного гуманітарного права розробляли в доінтернетну епоху, тому до онлайн-війн як до нового виміру ведення війни їх застосування є неочевидним. Хоча дезінформаційні кампанії, обман та пропаганда завжди були частиною війн, сучасні технології вивели їх на новий рівень, зокрема в аспекті згубних наслідків для людей.

Проблема полягає також у лімітованості обмежень юрисдикцією однієї держави.

Блокування російських каналів в Україні не заважає поширювати пропаганду на території Європейського Союзу, США, латиноамериканських держав. Тому поодинокі заходи держав, соціальних мереж тощо є недостатньо ефективним інструментом протидії агресивним інформаційним операціям. З огляду на тривалий процес поширення небезпечних наративів держава не завжди може правильно відстежити момент, коли втручання стає необхідним, а конкретні заходи — пропорційними.

Міжнародне кримінальне право також наразі не здатне надати ефективних засобів для притягнення злочинців до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд не має власної «поліції», а підозрюваних арештовують самі держави — сторони Римського статуту після отримання судового ордера про арешт. Виникає ситуація, коли формально особа може бути притягнена до відповідальності за заклики до геноциду, а фактично її неможливо впіймати.

Отже, наразі міжнародне право пропонує лише обмежений вибір інструментів протидії інформаційній агресії.

Повний текст дослідження читайте за посиланням.