Автор: Ігор Розкладай, заступник директора ЦЕДЕМ
Звісно, що окремим блоком стоять Актори, які зовсім не щасливі від низки норм, що обмежують російську пропаганду і окремо стоїть сфера провайдерів, які б хотіли залишитися суто в регулюванні законодавства про електронні комунікації. Утім, регулювання, а надто законодавче регулювання — це не про сліпе перенесення правил звідкись там, а доволі складна робота з адаптації норм до національного законодавства, що має враховувати в т.ч. культурні, бізнесові особливості, ті самі “фантомні болі”, корупційні ризики, зв’язки та багато інших факторів, навіть банальну культуру діловодства.
Закон про медіа став доволі серйозним викликом, адже певною мірою мав поєднати доволі різновекторні задачі — адаптувати директиву ЄС про аудіовізуальні послуги, створити рівні умови для гравців ринку, врахувати інтереси цього ринку, які, відверто кажучи, не завжди відповідають духу і букві директиви, посилити регулятора, але не створити Нацраду ім. Холода (Борис Холод — очільник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Саме за час головування Холода на початку Помаранчевої революції відбувався пресинг новоствореного опозиційного 5 каналу, який на той час став голосом революції). Окрім того можна згадати мовні баталії, за які робочу групу записали в “розміновувачі культурного простору” і які вже створили проблеми для мовлення національних спільнот і т.д.
Очевидно, що закон, як і парламент ніколи не задовольнить всіх — це неможливо і не потрібно. Закон має збалансувати сфери інтересів і встановити систему стримувань і противаг, що б запобігли зловживанням і лобіюванням інтересів однієї групи перед іншою. Наприклад, одна група гравців хотіла би просувати тютюн і новітні засоби, але інтерес громадського здоров’я та й елементарного права не-курців не вдихати дим, явно переважає інтерес групи, яка хоче заробити на електронних сигаретах.
Звісно інтерес великої групи суспільства мати 100% української мови в ефірі виправданий, надто після десятиліть російської культурної окупації, але він має враховувати права нацменшин отримувати контент своєю мовою і цей інтерес зараз не задовольняється повною мірою, хоча і з об’єктивних обставин. З іншого боку, у нас є питання російської мови, як мови, що використовується як інформаційна і культурна зброя в нео-імперській політиці росії. Аналогічно, можна навести бажання в прайм-тайм транслювати контент ССС (Сміх, страх, секс), як найбільш рейтингового, але захист психіки дітей вимагає створення або закодованого доступу або пересування на нічний час, де, принаймні теоретично батьки б не мали допускати дітей до "ящика".
Навіть після прийняття закону, про нього продовжують поширюватися чутки і відверто брехливі заяви. Наприклад сумнозвісна Європейська федерація журналістів примудрилась в своїй заяві сказати, що медійний закон регулює відеоплатформи аля ютуб, інтернет і соціальні мережі, що не відображає його реальний зміст.
То чи становить закон загрозу для свободу слова, чи правда регулятор стає українським залізопузим драконом? Давайте розбиратись.
Про що закон?
2020 року в часи бурхливого обговорення законопроекту про дезінформацію та першої редакції закону про медіа журналістське середовище досить нервово і емоційно відреагувало на нові медійні ініціативи. І якщо історія з законопроектом про дезінформацію наразилася на досить справедливу критику, адже запропоновані ним положення було важко назвати демократичними і ефективними, то з законопроектом про медіа виникла класична історія мислення заголовками, коли назву закону кожен протрактував як хотів. Відтак, виникали досить цікаві, але дещо “в штангу” обговорення, про те, чому в законі немає статей про свободу слова, журналістські стандарти і т.п.
Найперше, що треба сказати про закон, що він є галузевим. Себто закон спрямований на регулювання правовідносин, пов’язаних з діяльністю різноманітних суб’єктів з одного боку, а з іншого боку — регулятора і деяких міністерств і відомств. Закон НЕ спрямований на регулювання кодексу журналістської етики, етики як такої і саморегуляції. Хоча і така вимога до закону лунала. Ця сфера відповідальності залишається на совісті журналістської спільноти, яка, сподіваємося, колись дозріє до створення повноцінної пресової ради, а відтак і саморегуляції. Єдине, що дійсно робить закон — це створює можливість для співрегуляції — механізму залучення ринку до вироблення політик і правил, на які готові підписатися самі гравці ринку. Але знову ж таки — це рівень суб'єктів, а не їх працівників.
По-друге, варто нагадати, що закон, серед іншого, імплементує Директиву ЄС про аудіовізуальні медіа-сервіси. Сама природа європейських директив — це комбінація захисту економічних інтересів різних гравців ринків ЄС та врахування інтересів вразливих груп осіб: дітей, представників національних спільнот, людей ЛГБТ+ і т.д. Звісно, що ще є питання екології, безпеки і т.д., але економічні інтереси — найперше.
Український закон, первинне призначення якого було узгодження з положеннями Директиви, очевидно був орієнтований на імплементацію саме бізнесових норм — регулювання за філософією “суб’єкт — сервіс, що ним надається”. І тут для нас виникає перша проблема, бо багаторічне споживання медіа без оплати важко лягає в філософію, що за все треба платити. Директива також охоплює і новітні норми щодо “легкого” регулювання платформ спільного доступу до відео, а головне досить заплутано і складно визначає юрисдикцію — норма і Директиви і закону, що має вказати на конкретного регулятора, до якого слід звертатися, у випадку якщо є порушення. Це і вимоги щодо права на висвітлення подій значного суспільного інтересу, права на відповідь та ін.
І хто ж потрапить під дію?
Очевидно, що Директива не охоплює всі види медіа, зазначені в нашому законі. Це і не дивно, адже Директива за своїм походженням первинно була реплікою Конвенції Ради Європи про транскордонне мовлення, яка через саботаж… так, так, Росії, тепер тихо відмирає.
Конвенція, як і Директива не охоплює ані радіо, ані класичних кабельників чи пресу. З радіо ситуація достатньо зрозуміла: хоч і радіо на середніх та довгих хвилях можна слухати в Україні аж з Китаю, але очевидно, що роль цієї технології є надто малою, щоб витрачати на неї ресурси, тим паче там немає бізнес складової. Важко собі уявити умовну бельгійську компанію, яка захоче дати рекламу на китайському радіо, щоб її почуло з десяток радіолюбителів на просторах в тисячі кілометрів. З пресою, як найстаршим способом донесення інформації на загал, історія більш давніша. Саме традиції пресового саморегулювання, яке пізніше охопило і інші технології (чи не тому, приміром в Польщі медіа право зветься Prawo prasowe) не потребували державного втручання. Це саме той випадок, коли “Працює? Працює! Ото не чіпай”. З провайдерами, які ми звично називаємо кабельниками теж ситуація простіша — важко уявити в Польщі чи Німеччині, що кабельник додумається робити пакети каналів з країни, яка пхає свого носа у всі її справи. На жаль, Україні не пощастило ані з сусідом ані з почуттям самозбереження. Ще недавнє засилля російського контенту з відповідними наративами і прихованою пропагандою було нормою нашого життя. І лише, коли певний час не споживаєш це, розумієш яким низькосортним продуктом годували нас роками.
Відтак, депутати і розробники змушені були окреслити таке коло суб’єктів:
І ось на цьому етапі виникає той самий синдром заголовку, коли люди бачать назву і не читають про що вона. Почнемо з онлайн-медіа. Закон розуміє під онлайн-медіа - медіа, що регулярно поширює інформацію у текстовій, аудіо-, аудіовізуальній чи іншій формі в електронному (цифровому) вигляді за допомогою мережі Інтернет на власному веб-сайті, крім медіа, які віднесені цим Законом до аудіовізуальних медіа.
Здавалося б, що тут незрозумілого?! Все що є в онлайні як медіа є онлайн медіа! Але це пастка, в яку легко потрапити. Онлайн-медіа — це не всі медіа, що є в інтернеті. І, боже збав, не всі інтернет-сайти є медіа в принципі. Ні, ваш сайт краєзнавчих студій села Шпитьки не буде медіа. Бо останню статтю ви постили рік тому.
Онлайн-медіа — це по суті преса, яка перебралася в цифровий формат і трохи тягає аудіо чи відеоконтенту на свої новини, статті і т.п. Саме тому у визначенні є виняток “крім медіа”. Справа в тому, що з конвергенцією технологій стає менш важливим як ви доставляєте контент. Це може бути цифровий ефір DVB-T2, це може бути цифрове телебачення через LTE /5G, це може бути rtmp потік чи плеєр на веб-сайті телеканалу. Головним є, що і кому ви постачаєте та в якій формі. Про силу візуальних образів згадується і в документах Ради Європи і Європейського суду з прав людини, саме тому до текстового контенту значно менше уваги, ніж до аудіовізуального — він більш впливовий. Погодьтеся, важко уявити, що ви будете залипати на reels так само, як на будь-якому друкованому виданні.
Попри маніпуляції авторитетно заявляємо — законом не передбачено обов’язку реєстрації онлайн-медіа. Це ваш вибір, чи ви хочете, щоб ваш сайт був зареєстрований чи ні. Які це дає переваги? По-перше, статус журналіста. Якщо ви збираєтесь писати про ІТ і не сильно вилазити з-за вашого улюбленого лігва, то може вам він і не потрібний. Якщо ж ви повноцінний журналіст, то власне бути журналістом зареєстрованого медіа значно простіше і у випадку акредитацій і захисту професійного статусу. По-друге, це репутація. Очевидно, довіра до зареєстрованого медіа вища, ніж noname сайту. Важливо, що від санкцій статус реєстрації не залежить. Єдина різниця, що по незареєстровані прийдуть швидше, ніж ті, хто зареєстровані — уже після 3 припису.
Зрозуміло, що якщо ви телеканал чи радіо, що мовить онлайн, то ви підпадаєте під визначення аудіовізуального медіа і тоді ви йдете на реєстрацію по ст. 63 Закону. Новий закон залишає ліцензування лише для наземного ефірного мовлення та Зеонбуду, того самого Все решта підпадає під реєстрацію.
Однією з улюблених лякалок щодо закону було регулювання блогерів та регулювання Ютубу. Дійсно на початках були ідеї щодо певної реєстрації ютубу, як достатньо потужному конкуренту на рекламному ринку, так і на ринку контенту. Тобто мова була радше про те, що є суб’єкт, який бере кошти, але не під юрисдикцією держави. Але ця ідея трансформувалася в оподаткувальні ініціативи іншого парламентського комітету і в законі про медіа про ютуб є лише побічні згадки. Зокрема, відповідно до ст.2 Закону Нацрада, ЦВК, Мінкульт, якщо є потреба у захисті прав та інтересів громадян України укладати договори та меморандуми з умовний Ютубом, Метою та ін. А у випадку, якщо Нацрада потребуватиме ідентифікації порушника вона може звертатися до Мети, Альфабет та ін з запитами щодо таких користувачів.
Але, у випадку ст. 23 щодо провайдерів платформ спільного доступу до відео - це НЕ про регулювання ютубу. Бо є стаття 2, що визначає на кого поширюється дія закону. Закон про медіа зробив спробу, наскільки це можливо бути не лише реактивним, але і проактивним. Наразі в Україні немає своєї української труби — ми всі стали споживачами міжнародних платформ. Проте, якби така платформа з’явилася, вона б підпадала під реєстрацію. До них застосовується м’яке регулювання, яке направлене більшою мірою на ефективне реагування на порушення на самій платформі та захист дітей. Приміром, провайдер має забезпечити перевірку віку користувача перед отриманням ним доступу до інформації, що може завдати шкоди фізичному, психічному або моральному розвитку дітей.
Що по блогерам?
Питання блогерів є одним з найбільш дискусійних. З одного боку, деякі блогери за своєю аудиторією перевищують так звані традиційні медіа, але запровадити норми які б зобов’язали реєструватися всіх блогерів було б досить непропорційним. Канал з розпаковкою Лего чи товарів з Китаю навряд чи має зацікавити регулятора, хіба на ньому блогер буде озвучувати передовиці ТАСС. З іншого боку, треба взагалі зрозуміти що таке блогерство. Якщо ми говоримо про уже згадану нами Довколаботаніку чи Цікаву науку, то ми маємо класичний науково-популярний канал, де його автор(и) як науковець(ці) поширює(ють) новини, лекції, огляди зі сфери природознавства. Очевидно, що наукові і журналістські стандарти тут резонуватимуть і в контексті об’єктивності і точності. Утім, канал популярного блогера, який транслює власні думки на ті чи інші події, а надто якщо він є політично заангажованим явно буде йти в розріз до кодексу журналістської етики. А якщо це канал в телеграмі, де можна побачити все що хочеш? Правильної відповіді на те, чи і як би мали регулюватися блогери немає. Одним з варіантів можна було б виділити 2 категорії блогерів: блогери-мономедіа, тобто такі, які діють як медіа, дотримуються стандартів і відтак могли б користуватися всіма обов’язками і привілеями медій. Другі блогери-автори, ті, які транслюють власну думку, яка може бути досить контраверсійною. І всі інші, які щось ріжуть, паяють, риють, оглядають ігри і т.п. Утім, таких класифікацій не існує і сама блогерська спільнота, яка на щастя досить активно розвивається останні роки мала б запропонувати своє бачення і можливо виробити бодай кодекс етики блогера.
Закон нараз пропонує лише одну оферту для блогерів. Якщо ви активний дописувач в Твіттері чи ФБ чи на Medium, Reddit та ін, ви по суті є журналістом свого “медіа”, ви можете зареєструватися цілком добровільно в порядку, передбаченому статтею 63. Тоді такий блогер отримує статус онлайн-медіа.
Санкції
Основною новелою по санкціям є те, що діставатися буде усім. Тобто, якщо суб’єкт у сфері аудіовізуальних медій як лінійних так і нелінійних подумає, що він такий же розумний, як водій машини, що несеться полосою для громадськго транспорту, то він заплатить і штраф і його діяльність буде припинена. Якщо в мирний час друковані медіа не мають обов’язку реєструватися, то відсутність реєстрації в час агресії призведе до припинення видання і поширення такого медіа. Але і в мирний час друковані та медіа незалежно від наявності реєстрації платитимуть штрафи, якщо проігнорували приписи. Різниця в кількості: 5 приписів на рік для зареєстрованих проти 3 для незареєстрованих. Для онлайн-медіа - аналогічна пропорція 5 проти 3 але за місяць. Утім, якщо онлайн-медіа ховається і неможливо встановити особу, відповідальну за нього, то за ігнорування протягом місяця 3 приписів за незначні або значні порушення або 2 приписи за грубі порушення таке онлайн-медіа може потрапити на блокування.
Ще одна лякалка, що Нацрада самостійно буде блокувати медіа. Таке твердження лише частково правдиве. Так, щодо зареєстрованих онлайн-медіа може застосувати санкцію скасування реєстрації (але ми пам’ятаємо, що вона добровільна), заборона поширення — лише через суд. Щодо незареєстрованих, тут існує санкція тимчасова заборона поширення онлайн-медіа на 14 діб, у випадку вчинення значного порушення, якщо впродовж одного місяця до суб’єкта було застосовано п’ять штрафів за вчинення значних порушень, рішення про які не було скасовано у визначеному законом порядку. І заборона сайтів-анонімок, якщо вони проігнорували приписи, про які ми згадали вище.
Сірі сайти
Однією з найбільших проблем українського інфопростору є діяльність гравців, що імітують медіа. Яскравими прикладами була історія з сайтами Znaj.ua, Politeka, які Мета вилучила з платформи ФБ за неавтентичну координовану поведінку. Найсмішніше те, що у листі-протесті з боку Знай “редактор” не спромігся себе назвати.
Автори закону розуміли, що “білим” і популярним онлайн-медіа реєстрація більшою мірою принесе позитиви. Утім, уже згадані анонімки можуть і будуть порушувати законодавство. В цьому випадку, потрібні критерії, які дозволять визначати, чи має регулятор реагувати на той чи інший сайт, особливо, якщо він зареєстрований в доменній зоні острова Тувалу (.tv). Визначати такі критерії на рівні закону було б недоцільно і через складність і через мінливість інтернету як такого. І тут на арену має вийти спільне регулювання, до предмета якого і належить встановлення критеріїв віднесення осіб до суб’єктів у сфері онлайн-медіа. Щоправда, якщо такий орган не буде створено протягом року, тоді Національна рада має самостійно затвердити такі правила, які будуть діяти, поки такий орган таки не виникне.
В підсумку
Закон про медіа не вирішує всіх онлайн проблем, які існують в нашому просторі. Проблема з месенджером/платформою Телеграм залишається відкритою — це як потужна можливість для діяльності і в сфері медіа і навіть оповіщення про ракетні обстріли, так і чорна діра дезінформації і пропаганди. Але базування в Дубаї потребує спільного вироблення правил уже не Україною самотужки, а спільно з країнами ЄС.
Очевидно, що і діяльність регулятора і створення й подальше функціонування органів співрегуляції буде дуже, ні, надто дуже залежати від людей. Етику, совіть, патріотизм не можна виписати законом. Тому, медійній спільноті треба доволі прискіпливо дивитися, яким чином закон почне діяти, особливо там, де є питання обрання когось кудись, а у випадку проблем — звертатися до розробників і намагатися патчити закон, так щоб хвороби не стали хронічними.
