(Column) Чи буде новим «новий світ», або що чекати медіасектору у вирі пандемії?
7 липня 2020
7.07.2020

Антоніна Черевко, юрист з прав людини, спеціаліст з медіа розвитку

Пандемія COVID-19, а точніше безпрецедентна на неї відповідь більшості урядів по всьому світу, зробила найпоширенішою й ураз найбанальнішою фразу «світ ніколи не буде таким, як раніше». Кількість тих, хто хоче поділитися власною думкою про те, яким же буде новий світ здається зростає швидше за кількість хворих, і я на прохання колег і друзів з Internews Україна та Інтернет свободи не втрималася від того, щоб у свою чергу поміркувати про прийдешні тренди у медіа сфері.

Фото Євгеній Малолетка: Антоніна Черевко, юристка з прав людини

Довіра: нова надія або ж нове провалля?

З приходом пандемії, медійні організації невдовзі заговорили про «відновлення відчуття власного призначення» для незалежних медіа, адже саме під час гуманітарних, а тим паче глобальних криз отримання якісної інформації може допомогти урятувати життя.

На початку та під час локдаунів і карантинних заходів медійні аудиторії видань по всьому світу стрімко зросли. Утім, якісну інформацію медіа спроможні надавати тільки тоді, коли їм об’єктивно є від кого її отримувати. Навіть якщо ми наразі не будемо особливо концентруватися на урядах, які зумисно обмежують доступ журналістів до інформації про COVID-19, а це здебільшого уряди з «авторитарними схильностями», для яких ненадання інформації громадянам з потенційно чутливих питань – це така собі багаторічна звичка, навіть тоді ми змушені будемо визнати, що і найбільш «порядно налаштовані» офіційні джерела періодично «плуталися у показах».

Новизна вірусу, а також його досконала постмодерність (що ж може бути більш постмодерним, ніж вірус, що може вбити одного і пройти непоміченим у іншого – хіба ж це не найкраще втілення улюбленого мотто останніх років про те, що «все відносно»?) посприяли тому, що навіть ВООЗ за останні місяці декілька разів змінювала власну позицію з різних пов’язаних із пандемією питань. У таких умовах, суспільство занурюється у стан постійної непевності та недовіри – недовіри до міжнародних та державних інституцій, які неспроможні бути послідовними, а також недовіри до медіаінституцій, які виявилися заручниками такої непослідовності.

Саме тому напевно найважливішим питанням «нової» реальності буде те, чи дійсно медіа спроможуться виправити індекс публічної довіри до самих себе чи, як Аліса, продовжать довге й нудне падіння у темряву кролячої нори з її «страхами, скандалами, сенсаціями».

Дезінформація

Все вищезазначене посприяло також і тому вселенському потопу дезінформації, який накрив світ разом із пандемією. ЮНЕСКО навіть винайшло до цього явища новий термін «дезінфодемія». І тут ми маємо справу із давно відомими нам агентами впливу – Росією та Китаєм, які активно підживлюють чутки та фантастичні теорії, що множаться навколо вірусу.

Нещодавно медіаспільнота України драматично переживала результати дослідження, яке продемонструвало, що нібито дві третини українців вірять у штучне походження вірусу . Цікаво було би зробити таке саме опитування й в інших країнах, тому що професійна інтуїція підказує мені, що вони не надто сильно би відрізнялися.

Медіаорганізаціям не варто тут заглиблюватися у комплекс вини через такі на перший погляд невтішні показники. Навіть найкращі програми з медіаграмотності просто нездатні протистояти, впливу суперечливих та непослідовних дій більшості урядів, що неабияк дезорієнтує суспільство, бо де є дезорієнтація, завжди перемагатиме дезінформація. Адже звичайна людина знає, що ця пандемія не перша й не остання пандемія в історії. Звичайна людина також знає, що й від попередніх пандемій загинув певний відсоток хворих. Але звичайна людина не пам’ятає в історії таких незвичайних заходів протидії пандемії, які були повсюдно вжиті цього разу. То чому ж дивуватися, що звичайна людина прагне пояснити незвичайну природу противірусних заходів незвичайною (а отже «вірогідно штучною») природою самого вірусу?

Просто ми маємо усвідомити, що у нашій сьогоднішній боротьбі з дезінформацією на боці штучних наративів російського або китайського походження де факто працює і сама природна ситуація, що об’єктивно склалася: новизна вірусу, відсутність переконливого пояснення суворості вжитих заходів, а також періодична зміна позиції навіть з боку офіційних установ.

Зображення Getty

Очевидно, що дезінформаційна навала посилить наявні наміри урядів якимось чином регулювати шкідливу інформацію на рівні законодавства або ж інших регуляторних актів. Досить передбачувано, одними з перших «пандемічною нагодою» скористалися уряди з досить сумнівними намірами: Угорщина, Шрі Ланка, Зімбабве та інші під егідою боротьби зі шкідливою брехнею вирішують питання захисту власної репутації, впливу та утримання влади. Частково це стало можливим оскільки медійні спільноти роками просто відмовлялися навіть обговорювати можливі варіанти регулювання справді реальної і справді серйозної проблеми дезінформації. Більшість здається вважала інформаційні маніпуляції безпечнішими за потенційно недосконале регулювання.

Отже, за відсутності якогось консенсусу або ж напрацьованих адекватних регуляторних рішень, недивно, що світом стрімко поширюються занадто обмежувальні або ж і просто абсурдні підходи. У Єгипті, наприклад, разом із COVID-19 ви не зможете вільно обговорювати також і такі чутливі для країни теми як Сінай, Лівію або Ефіопську дамбу – маєте дотримуватися офіційно викладеної «партійної лінії».

Усталені демократії поки що притримуються старої доброї легенди про якісне інформування громадян як головну зброю проти дезінформації, але є підстави вважати, що як тільки дезінформація, пов’язана з COVID-19, почне впливати на виборчі процеси, з’явиться і натхнення для більш рішучих заходів. У цій ситуації, громадянське суспільство та медіа спільноти мали би докласти зусиль для пошуку та пропозиції адекватних моделей регулювання «на випередження».

Мова ненависті

Досить схожа ситуація спостерігається і щодо наявного та потенційного регулювання мови ненависті з тією важливою відмінністю (від дезінформації), що заборона мови ненависті є позитивним зобов’язанням держав відповідно до статті 20 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права.

Різке зростання ворожих, агресивних, а часами й зовсім небезпечних дискурсів стало одним з наслідків глобальної паніки через пандемію, а медіа почасти виступають інструментом ретрансляції такої ненависті. Безумовно, будуть поширюватися і спроби вплинути та врегулювати таку ситуацію з боку держав. Розпалення ворожості та зловживання усталеними негативними стереотипами особливо небезпечно для пост-конфліктних спільнот, де такі практики можуть призвести до відновлення насильства. У зв’язку зі специфікою ситуації, деякі правники пропонують розширити перелік захищених груп та включити туди як окремі категорії, наприклад, мігрантів та\або біженців, адже у багатьох країнах саме (трудові) мігранти почасти змальовуються як головні «носії смертельної зарази» і стають об’єктами як віртуальних, так і реальних атак.

Unsplash

Рада Європи наразі формує експертний комітет, завданням якого у 2020 та 2021 роках буде розробити проект нової Рекомендації щодо протидії мові ненависті, у тому числі й в онлайн просторі. Щоправда, процес формування експертного комітету та його робота й самі були відкладені у часі через безпрецедентні обмеження на зібрання та пересування.

Соціальні мережі

Соцмережі вже давно є головним середовищем для розквіту та поширення як дезінформації, так і мови ненависті, що викликає дедалі зростаюче роздратування користувачів та владних інституцій.

Якщо раніше головне невдоволення викликала політична реклама невідомого походження та фінансування, а також те, що соцмережі безжально наживалися на контенті, створеному професійними медіа, без особливого бажання якось «поділитися» з ними власними надприбутками, то після останнього скандалу через «бездіяльність» Фейсбука щодо чергового безглуздо-небезпечного поста Дональда Трампа, увагу врешті привернули і висловлювання політико-соціального характеру.

Не заглиблюючись у цю конкретну ситуацію, яка, безперечно, надзвичайно цікава хоча би тим, що видалити неприпустимий вислів звичайного громадянина – це просто встановити межі дозволеного у спільноті, а видалити неприпустимий вислів голови держави – це ніби приховати усю небезпечність та безвідповідальність того, хто керує усім суспільством, можемо із впевненістю стверджувати, що варіанти регулювання онлайн висловлювань з ознаками мови ненависті у соцмережах будуть тільки поширюватися, а соцмережі відповідно будуть використовувати дедалі більше алгоритмів для фільтрування поширеного контенту.

Може статися й так, що ті, хто затято критикували німецький акт про регулювання соцмереж, зовсім скоро радо підтримають прийняття подібних законів у власних державах.

Фінанси і сталість

Питання фінансової прибутковості та сталості медіа вже довгий період часу є однією з найбільших загроз як для медійної незалежності, так і для якості медійного контенту.

Ще перед усесвітнім карантинним потрясінням, медіа мали значні проблеми із монетизацією власного продукту й ці проблеми були пов’язані із об’єктивними змінами в історичному розвитку суспільств та споживанні інформації. Це відбилося навіть у проекті чергової медійної Рекомендації Ради Європи, де досить прямо пропонується запровадити державну підтримку медіа й навіть державну підтримку розслідувальної (!) журналістики. І це попри те, що це може потягнути значні ризики для медійної незалежності вже навіть не на батьківщині RT та Спутніка, але у значно благополучніших країнах.

Unsplash

Такі пропозиції свідчать про те, що навіть просунуте експертне середовище визнавало обмежені можливості медіа розвиватися як успішні бізнес-структури у сучасному світі. Певну надію давали membership models (моделі фінансування медіа через перетворення їх на де-факто членські «клуби» з цілою системою привілеїв та переваг для членів), проте вплив неуникної пост-карантинної економічної рецесії може підірвати ефективність цього досить інноваційного підходу.

Очевидно одне: якщо заробляти гроші раніше було важко, у пандемічному світі це завдання навряд чи стане легшим.

Наостанок

Деякий час тому, українські медійні працівники активно й щиро обурювалися заявами влади про те, що медіа їм більше непотрібні, вони спілкуватимуться зі своєю аудиторією «без посередників». Хоча навіть у допандемічному світі прямі трансляції звернень, наприклад, прем’єр-міністра Вірменії Ніколи Пашиняна у соцмережах збирали більші аудиторії, ніж національні канали у цій країні.

Наразі, у світі полоненому страхами, теоріями змов і економічним занепадом, медіа й справді мають докласти значних зусиль і задіяти усю свою спроможність до нестандартного мислення не тільки для того, щоб залишитися потрібними, але й хоча б для того, щоб просто залишитися. Залишитися на світовій мапі публічних і приватних інституцій.

Подальші дискусії щодо майбутнього

Якщо би вам захотілося викласти своє власне і обов’язково творче бачення нового пандемічного світу в його медійно-комунікаційному вимірі, ви можете спробувати зробити це на одному з кращих майданчиків – на спеціалізованій конференції у Школі Комунікації Анненберга Університету Пенсильванії. Дізнатися більше та подавати пропозиції виступів можна за цим лінком.